На розпутті

– Кажіть усе, що знаєте!
– звелів Гордій.

Конторник почав казати. Розказував здебільшого те ж таки, що й Олійниченко, але займав діло більш з боку рахункового. Витяг купу й своїх записів та іншого і показав Гордієві. Тут були і власною рукою Галушківського писані речі - такі що він, мабуть, забув про їх та й кинув, або конторник їх украв у його. Вони виразно свідчили, що Галушківський крав. Гордій спитавсь, як поводиться управитель з людьми. Конторник сказав те, що й Олійниченко.

Од конторника Гордій удавсь просто до наймитів та до інших, до яких міг, людей, що мали діло з економією. Всі наймити жалілися, що Галушківський б'ється та погано годує. Гордій звелів ключникові показати йому той харч, що видавано робітникам. Він був гнилий, сало часом з черв'яками. А в рахунках усе було записано за таку ціну, що за неї можна було мати все те найкраще.

Того ж дня Гордій звелів Галушківському здавати економію, а через тиждень його вже не було в Радівці.

Шукати управителя було тепер ніколи. Гордій зважився господарювати сам. Польове господарство добре знав Олійниченко. Гордій завів новий рахунковий лад у конторі, а сам увесь укинувсь у господарювання - то їздячи зранку й до вечора полями, то читаючи господарські книжки. На це в його йшов увесь час, і він мало про що інше міг думати, а вночі засипав як мертвий. Та був і радий цьому, бо так було спокійніше...

Тим часом і Демид мав клопоту не трохи. Школа, звісно, з весни замикалася, але з господарством було роботи багато. Демид се літо ще щиріше працював, почуваючи, що в праці знаходить спокій од багатьох турбот душевних. З Гордієм та з Ганною він бачився не часто, але Андрій мало не щонеділі приходив до його. Прийшовши одного разу, він усе чогось м'явся, видимо, бажаючи щось сказати, та не насмілюючись Нарешті сказав, що має про щось попрохати Демида, і після довгих передмов признавсь, що думає тут, у Костівці, сватати "одну дівчину", тільки не на цю, а аж на ту осінь.

–  Чому?
– спитався Демид.

–  Та бачите... Я перепитувавсь через людей - батько та мати вбогі, то й не думають віддавати дочку цієї осени. Та й я не багатий... Ото ж я й надумав: випрохаюсь у батька та й піду цього літа на закоски у Донщину, на зиму наймусь де, на те літо знов на заробітки піду - якщо бог дасть урожай, то за літо можна рублів п'ятдесят заробити, а я два літа зароблятиму та ще й зимою десь наймусь. Батько тут і сами хліб упорають - у нас хазяйство невеличке. Тоді вже й свататиму.

–  Мабуть, ви не дуже любитеся, що так весілля одсуваєте,- пошуткував Демид та й сам злякався. Андрій зблід, почервонів і знову зблід. Він який час мовчав, а далі сказав тремтячим голосом:

–  Ми вбогі і без заробітків не вживеш... А я не хочу, щоб одружившися, я, з нічого їсти, вів свою жінку на чужу роботу! Я хочу жити хазяїном, а жінка моя щоб була хазяйкою, а не наймичкою.

Заміри в Андрія були такі. Він має надію заробити за увесь цей час не менш як сто двадцять рублів. Рублів п'ятдесят піде на весілля, а за ті сімдесят рублів купить у одного чоловіка два наділи з садком. Купить, хоч що, а купить. Тоді в його буде три наділи - землі стане. Хоча їх з батьком тільки двоє робітників, але се байдуже - упораються й з трьома наділами. Тоді він хоч не піде кланятися панові та прохати в його землі, а сам собі паном буде... Багато ще своїх мрій оповідав хлопець і нарешті сказав, хто його дівчина і про що має він прохати: він писатиме листи, дещо й про Орисю,- дак щоб Демид їй переказував. Восени він вернеться. Демид згодився. Почувши про замір Андріїв, спершу він хотів був позичити йому грошей, щоб він міг усе це зробити сієї ж осени. Але потім згадав, що нема гіршого щастя, як позичене, і нема кращого над зароблене,- і не сказав про це нічого. Він тільки слухав, радіючи, гарячу оповідь Андрієву, слухав про те, як Андрій казав, що він навчить Орисю читати, що він неодмінно зробить так, щоб і вона знала все те, що він знає, щоб вона побачила, "що світ держиться душею людською...". І багато, багато іншого.

Демид стиснув руку Андрієві і сказав:

–  Ідіть і заробіть собі щастя! Нема нічого кращого над зароблене щастя.

Андрієві треба було йти, але Демидові хотілося ще з їм поговорити і він пішов його випроводжати. Загомонівшись, непомітно дійшов аж до Радівки. Йому схотілося зайти до Гордія. Він не часто туди ходив, надія його, що легко буде погодитися з тим, що існує, одурила, бо щоразу, як бачився з Ганною, старі муки повставали знову. Але тепер йому схотілося зайти до Раденків та поділити з їми свою радість.

Він стрів самого Гордія, з газетою в руках. Ганни не було, але вона увійшла трохи згодом. Демид почав оповідати про Андрія. Гордій вислухав його мовчки і нарешті сказав:

–  Щось не йметься мені віри, щоб це справді, як ти кажеш, народжувалась сільська інтелігенція та й єдналася з нами, з міською інтелігенцією. Досить бути в сурдуті, щоб вони не йняли віри ні єдиному твоєму слову, хоч би ти й найсвятішу правду казав.

–  Ну, не завсігди так!
– сказав Демид.

–  Думаю й я, що не завсігди,- тихо обізвалася Ганна.- Я мало знаю народ, але мені довелось зазнайомитися де з ким і я зненависті не бачу.

–  Дуже зрозуміло, що не бачиш. Баби бігають до тебе по ліки або ще по які там сторії, і ти сама їм часом носиш які там подарунки, зрозуміло, що коли ти даєш, то не будуть вони до тебе свою зненависть виявляти.

–  Я їм нічого не даю... Яка дурничка там...

–  Та вже ж хоч і дурничка, а коли ти обула Панасову дівчину, то не кине ж вона тобі в вічі після цього - я вам не вірю! Але взагалі - панові віри не ймуть. Ну, ось хоч би та лука, що про неї ти колись мені казав. Як ти знаєш, я се діло зупинив. А мужики тепер розказують, що економія зупинила діло, бачивши, що невидержка: тим не жене їх з луки, що не випозивала нічого.

–  Мені цього не доводилось чувати,- відмовив Демид,- принаймні від Андрія,- навпаки, він вдячний... Ну, а коли й справді кажуть так, то нема тут нічого дивного. Вони звикли за Галушківського до ворожих відносин, то й тепер так на се дивляться. Бо й справді ж, така економія, яка була за Галушківського, могла зупинити справу тільки через те, про віщо кажуть твої радівці. Тебе ж вони ще не знають.

–  Не знають, а поводяться зо мною так, як неначе вони мене знають з найпоганішого боку. Нащо вони вважають мене за свого ворога, та ще й такого, що з їм треба боротися не зовсім чесними способами?

–  Якими?

–  Ну, наприклад, хоч би такими, як рубати мій ліс або пускати свій товар мені на поле на озимину?

–  Та не з тобою ж вони поводяться так,- знов кажу,- а з твоєю економією, її вони знають, і вона їм здається чи справді є - їх економічним ворогом. Та ще й те. Мені здається, що в таких випадках казати: "мужики" або "радівці" буде не по правді. Звичайно, такі шкоди чинять окремі деякі люди, а не вся купа людей. Скажу, наприклад, про себе. У мене теж бувають шкоди. Але я ніколи не обвинувачую за їх усю громаду, бо добре знаю, що в тих шкодах винен або Охрім, мій давній ворог за школу, або Панько. Як же хто інший ускоче в шкоду (це буває дуже не часто), то я запевне можу наперед сказати, що це сталося без ніякого бажання, а просто через недогляд.

–  Ну, я не розбирав,- одмовив Гордій,- хто саме руба в мене ліс або воде коней та волів до мене на озиме пасти, але запевне знаю, що це не самий Петро або не самий Іван, бо їх двох усіх тих шкод, було б дуже багато.

–  Звичайно, у твоєї економії мусить бути багато ворогів. Та й як же могло б бути інакше при наших обставинах ?

–  У всякому разі я з цим погодитися не можу. Це мене обурює, виклика мою злість,- те, що вони так не шанують чужої власності. Причини можуть бути такі, як ти кажеш, але факт з того не покращає. Ну, та хай йому цур! Давай краще про інше!