На розпутті

Втомлена голова не могла нічого вигадати. Сон починав змагати Гордія. Заснув і проспав довго. Уставши, пішов на пожарину. Там тепер самі головешки чорніли. Але була й новина. Олійниченко знайшов біля великої комори, що перша зайнялася, сірники, розсипані в кущах, що росли за коморою. Гордій обглядів місце. Вогонь обсмалив кущі, але не спалив. Кільки сірників лежало долі, і видко було слід од чобота. Олійниченко казав, що треба оповістити про се урядника, але Гордій зовсім не бажав безрезультатного клопоту. Сказав, що це дурниця, і звелів тільки забрати звідти сірники. Але сам тепер уже зовсім упевнився, що це підпалено.

Він вернувсь у хату. Еге! Тепер, після цієї пожежі ще не можливіше було продати маєтність, бо самі комори з тим, що в їх було, коштували не менш як сім тисяч. Гордієві схотілося подивитися про це в записах. Він почав копатися в своїй шафі, шукаючи рахунків. Рахунків не знайшов, але знайшов щось інше, що дуже зацікавило його. Це була судова справа з радівською громадою про луку. Гордій сів і почав переглядати її. Справа була цілком скінчена. Суд присудив економії луку і гроші з радівців - більш як три тисячі рублів за те, що вони володіли тією лукою. Узято навіть було "исполнительного листа". Досить було віддати його кому треба, щоб діло довести до краю.

Так! Цим можна скрутити громаду, показати їй, що Гордій має силу і може примусити поважати його право. Правда, з боку юридичного економія була не права, бо радівці володіли лукою більш як десять років. Але, в усякому разі, не з боку морального. Ця лука мусила бути Гордієвою, і коли він десять років міг одняти її у радівців, то через віщо не може він одняти її після десятьох років, одняти в того, хто пограбував його. Запевне, з боку морального, цей позов не був чимсь неможливим. Юридичний же бік Галушківський зумів так гарно по-своєму впорядкувати, що суд присудив те, чого Галушківський бажав. Не Гордій сам починає цю справу. Він тільки візьме те, що вже тепер і юридично його. Власне, йому не треба ні тієї луки, ні тих грошей. Просто це буде радівцям наука. Він помилився, що спинив тоді справу. Вони подумали, що в руках у його нема сили і що їм можна робити з економією, що схочуть. Час їм показати, що помиляються. Може, тоді й згоді легше буде статися.

І того ж таки дня Гордій з усіма документами поїхав у місто і, вернувшися, дожидав тільки кінця. Але поки той кінець прийшов, скоїлася ще одна подія така, що її ні Гордій, ні Ганна не сподівалися, хоча Гордій і міг би сподіватися.

Після тієї неділі в пасіці, що про неї вже казано, Гордій та Орися бачилися часто, здебільшого в свято або в неділю. Не можна сказати, щоб Орисі легко було все це робити: за нею доглядалася мати, а ще гірш - десятки жіночих очей. Але Орися кохала Гордія, і цього було досить, щоб вона досягала свого. Гордієві ж труднацій було мало: він давно жив з Ганною так, що вона не знала, що він робить, а йому було байдуже до неї. Йому легко було зробити, щоб вона й не думала догадуватися про те, що робиться.

Далеко важче було сховатися взагалі від людей. А од їх сховатися було треба. Уже через те треба, що Орися не знала, що він жонатий: а якби люди довідались про їх кохання, то виявилось би й це. А тоді...

Гордій і сам добре не знав, як це склалося, що Орися вважала його за парубка. Спершу він не хотів казати, хто він і відкіля, тим і не справляв Орисиної помилки, що мала його за якого писаря з контори. Вона якось допитувалася його, чи з Радівки він, чи ні. Гордій, боячись, щоб перша його брехня про те, що він з писарчат, не виявилась, сказав, що ні, а що він з другої, не відомої Орисі, слободи. Далі, як уже зробилося все, Гордій не міг, не мав сили сказати правду. Що з цього всього буде, Гордій не знав. Але вертатися назад було нікуди. І Гордій, не маючи відповіді на питання: що буде?
– зважився дожидати подій і жити, поки живеться, так, як живеться. А надто Гордій дивився на те, що Орися зробилася йому жінкою, як на більш-менш звичайну річ, як на вінець коханню, і перші часи раював. Але Орися мучилася багато. Вона знала, що дівчата з парубками так не любляться, і це її гнітило, топтало її на власні очі в багно; але її кохання з Гордієм було таке палке, так туманило голову спершу, що дівчина й сама не помітила, як се сталося, що вона все вддала Гордієві. А потім, як ці перші хвилини минулися, питання, що буде далі?
– почало її мучити. Вона одного разу спитал про це в Гордія. Але він одмовив:

–  Будем кохатись, кохатись, кохатись!
– і затулив рота поцілунками. Вона ще спробувала спитатись - знов те ж. Це її стурбувало, та все ж була певна, що Гордій таки її свататиме.

Так тяглося з місяць. Там трохи одмінилося.

Орися побачила, що Гордій мов не той став. Він навіть двічі не прийшов, а казав, що прийде. Потім виправлявсь, що йому було ніколи, не можна було. Але вже був якийсь не такий ласкавий, мов йому Орися надокучила. Орися це помітила і одного разу сказала йому це, ще й заплакала. Гордій спершу розсердився: він ходить сюди до любої розмови, а не до рюмсів! Потім йому шкода стало Орисі, він почав її розважати, і вони помирились. Але трохи згодом Гордій знов не прийшов обіцяного дня і навіть уряд ще й другого. Орися багато плакала, та не виявляла Гордієві своїх сліз, боялася. Та несила була й терпіти далі. Вона знову спиталася в Гордія про те, чом він досі нічого не каже, що має на думці. Гордій насупився:

–  Я вже тобі сказав: я нікуди не втечу і ходитиму до тебе.

– Та й тільки?

–  А чого ж тобі ще?

Орися зблідла, але очі в неї так і занялися. Вона не сподівалася такої образи. Вона розуміла тільки одно кохання - те, що кінчається весіллям. Вона вірила Гордієві і певна була, що іншого кінця й тут не буде. А тепер!..

–  Так ти й не свататимеш мене?
– спиталась вона гостро, але тремтячим голосом.

–  Що це тобі заманулося про це говорити?
– спробував одвилятися Гордій, але Орися зараз же спинила його:

–  Як то - заманулося?
– скринула вона, вихопившись з його з рук та зірвавшись на ноги.
– Хіба я про що кажу? Хіба ти не повинен мене сватати? Хіба ти... хіба тобі... хіба можна...

Сльози підступили їй до горла і не дали доказати. Вона заридала. Гордій насупився знов.

– Я бачу, що ти сьогодні якась чудна, - промовив він наче недбало.
– Заспокойся! Поговоримо про се іншим часом. А поки - прощавай!

Хотів притягти її до себе, щоб поцілувати, але вона відштовхнула його геть. Він промовив:

– Ну, як хочеш!
– і пішов з пасіки.

Орися чула, як він ішов і як нарешті його не чуть стало, але вона його не зупиняла. Вона ридала тяжко, гірко...

* * *

Плакала, аж поки виплакала всі сльози, а полегкості не знайшла. Згадала тоді, що мати звеліла їй зайти в Радівку - взяти в крамниці заполочі. Треба було йти, і вона пішла. Ідучи, вмилася з річки і змила свої сльози. Прийшла в Радівку швидко, зайшла в крамницю, купила, що треба, повернулась, щоб вийти, і відразу зупинилась. На другій перії, трохи навскоси від крамниці був панський будинок. Двором коло його йшов - Орися відразу пізнала - Гордій. Він зійшов на рундук і увійшов у будинок. Хіба це контора?
– подумала Орися і спиталася про це у жида-крамаря.

–  Ну, яка там контора,- відмовив той,- то панська хата,- ото ж і пан пішов.

–  Який пан?
– спиталася Орися.- Отой панич?

–  Ну-да, гарним дівчатам усе паничі сняться,- відмовив жид, сміючись.- Коли ж то не панич, а пан.

–  Як то пан?
– ледве вимовила Орися, чуючи, що в неї ноги трусяться.

–  Ну,- як пан? А так пан, що він тут пан, у цій окономії. Якби він був панич, то він був би панич, а то він має жінку й дитинку, ну, то він пан.

Світ обертом пішов Орисі. Вона ледве могла встояти, але перемогла себе...

Не помітила, як перебігла Радівку, але вийшовши з неї, почула, що в неї нема сили далі йти. Сіла під вербою, що росла за селом над невеличким струмочком.

Не розуміла спершу, що саме зробилося. Тільки чула, що зробилося щось велике й страшне. Так, мовби все завалилось. Але дедалі вона потроху починала розуміти своє становище. Зрозуміла, що той, кому вона так без краю вірила і все віддала,- одурив її. Тільки грався з нею, бо в його є "жінка й дитинка". "Жінка й дитинка" - ці слова, мов грім з неба, вдарили її, і вона й тепер усе їх чула, вони й тепер дзвеніли їй у вухах.