На розпутті

–  Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі!
– одмовив Семененко.

–  Кажи кому іншому - я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.

–  А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.

–  Еге, не беріть!
– озвався хтось із сміліших.- Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,- кажуть,- квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.

Поневолі чоловік іде та й бере.

–  Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають!

– виправлявсь Семененко.

– Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш - от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.

Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,- цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:

–  Не вигодно - не бери!

–  Знаємо ще й те,- не покидав свого дід Степан,- як ти взяв скуп з економії.

–  Откуда ж би то ти знав?

–  А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?

–  Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть!
– промовив

Семененко і, одвернувшись, пішов геть.

–  Добре!
– загомоніли люди.- Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!

Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,- починалася громадська рада.

Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.

–  Стривайте, дядьку Герасиме.- А що ж про луку?

–  Та що ж про луку?

–  Та що там чуть?

–  Та хто його зна, що воно чуть...- одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.

–  Кажуть, подав пан бомагу?

– Та кажуть...

–  Та хто ж казав?

–  Та я од людей чув...

Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.

– Кажуть,- почав Грицько,- що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.

–  Овва! Підожде!

–  Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!

– Авжеж - ні!

–  Такого й закону нема!

–  Нєт, єсть!
– озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.

–  А ти хіба знаєш?

Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.

–  А що?!
– спитався Семененко.

–  Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.

–  За свою землю та ще й будемо платити.

–  Та вона ж наша з діда й прадіда!

– Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати!
– озвавсь чийсь голос.

Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія - так одмінився він - постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.

Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,- тим Андрій міг тут бути.

–  Кажи!
– озвався хтось.

–  Ще аж ту весну,- почав Андрій, втупивши очі в землю,- був я у Гайденка.

–  Це в того, що в Костівці?

–  Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.

–  Авжеж ні!

–  Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.

–  Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!

–  Ач, який мудрий!
– скрикнув Семененко.- Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!

–  Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,- відмовив Андрій, і очі йому блиснули,- а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?

–  Їщо би я чужую землю трогав!

–  Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!

–  Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..

–  Та цить, Артеме,- озвавсь дід Степан,- бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!

–  Ну, попадьошся ти до мене кагдась!
– просичав Семененко, ховаючись за людьми.

–  Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,- почав знову Андрій,- так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,- припинив був аж на год, а тепер он що - знов!..

–  Та й до Гайденка вже щось не став їздити.

–  Мабуть, глек розбили.

–  Та Гайденко не такий, як він.

–  То чоловік простий і до нашого братчика - костівці кажуть - дуже добрий.

–  Ну, та не перепиняйте парубкові,- хай каже!

–  Кажи! Кажи!
– вдалися знов до Андрія.

–  Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.