На Розпутті

– Нащо ти на хлібові пасеш?
– питавсь він далі, стискаючи кулаки.- Яке ти маєш право знищувати чужий хліб? Хто тобі дозволив тут пасти?

Парубок мовчав, бо не мав чого відмовляти. Але саме це мовчання обурювало ще більше Гордія. Він чув, як з кожним питанням у його все зростає й зростає якесь непереможне, люте бажання зробити зло цій зненависній йому людині. Чув, як сам увесь тремтів. Хотів перемогти себе, озватися спокійно і почав:

– Чом ти...

Але ту ж мить мов стуманіли Гордієві очі, якийсь огонь перебіг по всьому тілові і він, якось не замахнувшись, а рвонувши рукою, вдарив з усієї сили кулаком парубка по обличчю.

Знав, що б'є, добре се тямив, але спинити себе не міг: якась зла сила, незмірне дужча від усієї Гордієвої сили, як громовина проняла його на мить і підвела руку. Кулак упав парубкові на вухо важко - голова хильнулась набік, картуз спав, і все тіло так схитнулось, що хлопець трохи не впав. Так саме, як і Гордій, і він не сподівавсь цього ніяк. Відразу, мов прокинувшись, він упав Гордієві до ніг і скрикнув:

– Паночку, голубчику, простіть!

Але ту ж мить Гордій повернувсь і пішов геть швидко. Не встиг парубок підвестися та оханутись, а Гордій був далеко від його.

– Чи ба,- подумав парубок,- це ж він побіг, мабуть по об'їзного: буде лихо!

Парубок метнувсь до коней і за хвилину і він, і коні зникли в тумані.

А Гордій біг додому. Рука в його нила тупим болем, він забив її, б'ючи парубка. Цей біль нагадував йому про вчинок.

– Боже мій! Що це я зробив?
– була перша Гордієва думка.

– Ударив! Ударив людину, як який Галушківський!

Важке почування обхопило його, чув себе страшенно винним, і ця думка гнітила його. Але зараз же схотілося збутися цієї думки, цього важкого почування, схотілося виправити себе.

– А вони як роблять?
– думав він.- Гарно? А з Олійниченком що зробили? Що я їм учинив, що вони з самого першу почали поводитися зо мною як з ворогом і досі так поводяться? Не я перший почав війну, а вони. А коли війна, то нема церемоній!

– Але ж се... Невже можна було думати, що я коли-небудь се зроблю? Я, той, що...

– Ха-ха-ха!
– зареготався він.- Яка нісенітниця! А чому ж би так і не робити? Чому краще простити, ніж ударити? Чи бий, чи прощай - кінець один і відмови ні на що нема - ні на те, нащо прощати, ні на те, чому не бити. Чому ж би й не бити?

А тим часом туман розірвався на сході і відразу з його вилинуло, сяючи пишною красою, золотеє сонце. Проміння вогняні, як стріли, сипнули в туман, розірвали, пошматували його, впали на поле, на гайок. Все сіре та невиразне засяло блискучими ясними фарбами; ледве чутні несміливі пташині голоси відразу стали чутнішими і до їх почало вже додаватися перше дзижчання польових комах. Теплий сонячний промінь упав на Гордія, сяйнув йому просто в вічь Гордій сердито заплющивсь.

– Пху, ідіотизм!
– вилаяв він промінь і швидше пішов додому.

Дома вже повставали, але Гордій пройшов у хату садом, що його ніхто не бачив, і ліг спати. Заснув зараз же і спав довго - аж до обід. Після мовчазного обіду знову пішов у свою світлицю і хотів був уп'ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що він має йти до Орисі.

– Нащо?
– подумав він.- Щоб грати плаксиві кумедії?

– Вагався який час.

А проте... Узяв бриля і вийшов з хати.

– Чому б то й не піти?
– думав він, ідучи.- Чому б не піти, коли хочеться піти?

Йому справді хотілося піти, побачити Орисині очі, почути її тихий голос. Йому подобалось, як ворушились її губи тоді як вона говорила. Він зараз уявив собі їх, і йому схотілося поцілувати їх.

– Чому б і не так?
– голосно сказав він.- Чому б і не скористуваться зо змоги вхопити крапельку щастя, коли ця змога є? Адже всі люде так живуть, мільйони людей. Нащо жити і до чого - кат його зна. Але коли вже існуєш на світі коли ще не прийшов час цокнути себе кулею в лоба, то візьмемо все, що життя може дати.

Щось наче ворухнулося в душі в Гордія, якийсь протест неначе, мов питання: чи чесно це? Але на те Гордій тільки зареготавсь так, як тоді вранці.

Через годину Гордій сидів з Орисею в лісі і держав її руки в своїх. Вони вже багато дечого переговорили, як зненацька Орися, нахиливши свою гарненьку голову (тим часом як Гордій любував чепурною, як виточеною, шийкою), тихо спиталася:

– А скажеш ти мені, як я в тебе спитаюся щось?

Гордій, не одриваючи очей од шиї, відмовив:

– Скажу.

– Ти казав колись, що в тебе є горе... Скажи, яке?

Гордій на хвилину зупинивсь.

– Сказати яке?
– почав він повагом.- Як же його скажеш яке, коли воно вже не одно, а їх уже два.

Орися, не розуміючи, підвела на його свої оченята.

– Уже два? А то було одно?

– Було одно, а тепер два.

– Скажи!

– Одно скажу, а друге - ні.

– Чому?

– Так...

– Бач, який ти щирий!.. А я тобі все сказала!..

Орися знов похнюпилась і знов тонка шийка стала в Гордія перед очима.

– І нащо це намисто? Тільки ховає!
– думав Гордій і його тягло впитися губами в те місце, де намисто не ховало шиї. Гордій притяг Орисю до себе ближче за руки і одмовив:

– Не сердься, моє любе!

– А ти кажи!
– відмовила вона.- Тоді й не сердитимусь.

– Перше моє горе... те, що хотів би я, щоб хто любив, та нікому мене любити...

– Як нікому? Хіба в тебе нема батька-матері?

– Нема! Та й нащо батько-мати?

Нащо батько-мати, високі палати, Коли нема серця з серцем розмовлять?

– А друге?
– спиталася Орися.

– Друге?.. Другого я не скажу.

– Чому?

– Тому... тому... тому, що ти розсердишся.

– Гордієчку, ій-бо, не розсердюся - тільки скажи!

– І не проженеш мене від себе?

– Ні!

– Ну, коли так...- у Гордія перехоплювало дух, од Орисі на його мов якесь полум'я виходило, він чув, що в його туманіє в голові.- Коли так... Друге моє горе... Стривай, я скажу тобі його на вушко, щоб і ліс цього не чув.