На Розпутті

Він прихилив її голову собі до обличчя і тихо прошепотів на вухо:

– Друге моє горе те, що люблю я дівчину, та не моя вона буде!

– Хто ж та дівчина?
– спиталася Орися тихо-тихо.

– Ти!

Орисі відразу спинило дихання. Вона сиділа без слова, вся бліда. А Гордій, зовсім уже сп'янілий з того почування, що воно його обхопило, шепотів:

– Що ж?.. Мені більше сюди не приходити?

– Чому?
– прошепотіла Орися.

– Тому, що я тебе люблю, а ти любиш іншого.

Сльози закапали в Орисі з очей. Тихо стало, тільки чути було, як шелестіло вгорі листя та якась пташка цвірінькала. Відразу Орися вся стрепенулась і скрикнула:

– Так ні ж! Не люблю я його більш, не люблю! Нащо він кинув мене?

– Не любиш?

– Ні.

Ту ж мить Гордієві руки обхопили Орисю за стан, притягли її до його на груди. Гордій глянув у заплакані очі Орисині і закрив їх поцілунком. Тоді він припав своїми палкими губами до її тремтячих губ.

– Мила моя! Серце моє! Ясочко моя! Сонечко моє!

Кохані слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки...

А вгорі над їми спліталися зелені віти, і листя тихо шуміло; сонячний промінь іноді пробігав крізь його, край неба блакитного видко було... Орисині руки обнімали Гордія за шию, її уста шукали його уст..

ХІІІ

Минуло два місяці. Клопоту й турботи за ці два місяці було багато. Гордій зовсім посварився з радівською громадою. Щобожого дня зчинялася якась історія.

Гордій позивав Голованя з синами за те, що рубали вони ліс, а Олійниченко та об'їзний, що їх побито. Але ж свідків, що бачили б, як бито, не було - на суді виявилось тільки те, що обвинувачені не давали сокири. Суд одкинув Олійниченків та об'їзного позов, а за ліс присудив до тюрми і синів, і батька, що сидів уже там за те ж. Засуджені пожалілись на присуд, а через три дні після суду Гордія збуджено вночі грюкотом у двері та криком:

– Пожежа!

Гордій нашвидкуруч одягся й вибіг. Економічні комори, що були на другій половині двору, палали. Вогонь обхопив усю велику комору і перекинувсь уже на меншу. Вогняні язики високо знімались угору в темному повітрі. Народ метушивсь коло будівлі, але тільки кричав, а нічого ще не робив. Гордій кинувсь туди:

– Пожарку! Швидше! Запрягайте коні!

Кілька чоловік побігло запрягати пожарку. Поки вони добігли, поки притягли пожарку, поки привезено води - всі чотири комори були в полум'ї. Можна було боятися, що вогонь перекинеться на економічні хати і на Гордіїв будинок. Гордій звелів кільком чоловікам позлазити на хати і гасити іскри, а сам почав порядкувати коло комор. Але тут робити не було вже чого. Вогонь обхопив усе, і однією пожаркою можна було тільки гратися. А надто що всі наймити якось надзвичайно ліниво та неохоче бралися до діла. З Радівки не прибіг ніхто, і навіть волость не висилала своєї пожарки. Гордій бачив, що комор не оборониш, і силкувався тільки не пускати вогню на хати та на будинок. Він звелів половині всіх людей лізти до тих, що вже були на хатах, і поливати їх, не перестаючи. За годину від комор зостався самий жар. Тоді тільки приїхала пожарка з Радівки, але коло неї було всього двоє людей. Вони заходились укупі з Гордієвими наймитами заливати недогарки, і ця робота тяглася аж до світу. Тільки вже як зовсім розвиднилось, Гордій, поставивши варту, пішов одпочити. Але заснути не міг - через лад уже велике вражіння було від усього того, що він зараз бачив. Пригадував собі все, що сталося, і зло більше та більше обнімало його. Йому жалко було не грошей, хоча шкоди було на кільки тисяч рублів. Думав про інше. З уривкових розмов проміж своїми наймитами він цілком упевнився (перш тільки догадувавсь про це), що його підпалено. Певне хтось із радівців, бо ніхто інший не мав з їм суперечки. Не дурно ж із Радівки, що була за яких двісті ступнів од панська го двору, не прибіг ніхто на поміч, а пожарка приїхала на сміх на кінець. Гордій певний був, що вся радівська громада спочувала не йому, а тому, хто підпалив. І в його в грудях, уставало зло на радівців.

– Що я їм зробив?
– думав він.- Я приїхав сюди з найщирішими замірами, але мене відразу зустріто як ворога. Мені довелося воюватися, хоч я й не хотів. Та навіть і воюючись,- чи не на своєму боці мав я правду? Я обороняв своє право, а вони ламали його. В якій моралі написано, що обороняти своє право не можна? Які дурні всі ці так звані народники, що розпинаються за народ, пишуть про його жалібні оповідання та повісті! Багато жалю! Прийшли б вони та глянули сюди! Глянули б на цю війну, що всяку правду ламає!.. Ні, далі так не може зоставатися. Треба чимсь скінчити.

Почав думати, чим і як він міг скінчити. Він обрахував усе добре. Могло бути тільки три способи: або облишити все, продати землю і їхати відціля геть; або почати самому згоду з громадою; або нарешті примусити її поважати чуже право.

Щодо першого, то Гордій нічого не мав проти його. Він радий був би облишити увесь цей клопіт, збутись усієї цієї гризні. Але ж се зробити було не так легко. Маєтність була в заставі, і грошові справи Гордієві не були в особливо доброму становищу. Треба було пошукати путящого, щедрого покупця, щоб продаж був на користь Гордієві. А такі покупці (та й взагалі покупці) не часто стріваються. Таким побитом цей вихід міг бути не тепер, а хіба колись.

Щодо другого - піти на згоду з громадою, то проти його повставала вся гордість Гордієва. Не він кривдив,- його кривджено. І він ще мав би кланятися? Він одкидав геть сей спосіб.

Зоставався третій. Але як може одна людина сама примусити цілу громаду не чіпати її? Закон? Суд? Гордій удавав до закону, позивав. Суди карали винних, та від цього було тільки те, що радівці дихали на Гордія все важчим та важчим духом. Гордій міг боротися проти окремих людей, але нічого не міг поробити з усім гуртом, що йшов проти його: цьому гуртові досить було, нічого не роблячи самому, використув тільки те, що окремі люде робили, щоб цілком переважувати Гордія. Видима річ була, що тут Гордій звичайним способом не міг нічого поробити.

Але ж і так зоставатися - далі вже нікуди. Сьогодні палено йому комори, а завтра й його самого спалять. Так чи інак, а треба було вчинити щось сміливе, щось дуже, щоб примусити відразу, за одним замахом усіх утихомиритись. Але що? Такою річчю (Гордій, звісно, думав про борню на законному грунті) міг би бути тільки виграний позов проти всієї громади. Але ж усієї громади він не може позивати за ті шкоди, що йому роблено, бо хоча Гордій був певний, що мало не вся громада складалася з охочих до шкодіння людей, але ж се вони, окремі люди, їх робили, а не громада. Що ж робити?

Втомлена голова не могла нічого вигадати. Сон починав змагати Гордія. Заснув і проспав довго. Уставши, пішов на пожарину. Там тепер самі головешки чорніли. Але була й новина. Олійниченко знайшов біля великої комори, що перша зайнялася, сірники, розсипані в кущах, що росли за коморою. Гордій обглядів місце. Вогонь обсмалив кущі, але не спалив. Кільки сірників лежало долі, і видко було слід од чобота. Олійниченко казав, що треба оповістити про се урядника, але Гордій зовсім не бажав безрезультатного клопоту. Сказав, що це дурниця, і звелів тільки забрати звідти сірники. Але сам тепер уже зовсім упевнився, що це підпалено.

Він вернувсь у хату. Еге! Тепер, після цієї пожежі ще не можливіше було продати маєтність, бо самі комори з тим, що в їх було, коштували не менш як сім тисяч. Гордієві схотілося подивитися про це в записах. Він почав копатися в своїй шафі, шукаючи рахунків. Рахунків не знайшов, але знайшов щось інше, що дуже зацікавило його. Це була судова справа з радівською громадою про луку. Гордій сів і почав переглядати її. Справа була цілком скінчена. Суд присудив економії луку і гроші з радівців - більш як три тисячі рублів за те, що вони володіли тією лукою. Узято навіть було "исполнительного листа". Досить було віддати його кому треба, щоб діло довести до краю.