На Зміїному острові

— Чого це він втік? — пошепки спитав я Джінну.

— Щоб знову зарядити рушницю. Адже вона в нього дуже стара і заряджається з дула.

— Не можна гаяти часу! — вигукнув я. — Швидше біжімо до печери й заберімо в нього рушницю. Якщо ж він чинитиме опір, то застрелимо, щоб він не вбив нас.

Ми чимдуж кинулись уперед і за мить були вже біля печери. Там, біля входу, стояв чоловік і перезаряджав свою рушницю. Я вистрілив, мало не наштовхнувшись на нього, але не влучив. У печері щось упало й розбилось. Я знову наставив рушницю, крикнувши:

— Стій, бо застрелю! Кидай рушницю!

Чоловік з жахом в очах глянув на мене і кинув рушницю. Джінна підбіг і схопив її.

— Якби ти загаявся хоч на хвилину, ми обидва б загинули, — сказав він.

— Ви приїхали заарештувати мене? — спитав чоловік.

— Заарештувати? Навіщо? — перепитав я.

— Хіба ви не з поліції?

— Ми живемо по той бік острова і не маємо до поліції ніякого відношення.

Чоловік полегшено зітхнув і вже приязно мовив:

— То он воно як! Отже, ви ті самі хлопці, що оселилися на острові. А через вас моя жінка почала приїжджати до мене не щонеділі, як було раніше, а всього раз на місяць.

— Нам цей бік острова не потрібний, — відповів я.

— Просто ми іноді бачимо тут якийсь дивний вогонь і хочемо з'ясувати, що воно таке.

— Та то я вдався на хитрощі, щоб у селі думали, ніби тут живуть злі духи, — мовив чоловік і показав на якусь круглу річ, що лежала долі, і глиняний глек з вугіллям. Я взяв цю річ у руки. Знизу в ній була заглибина по формі голови, а вгорі ще одна, куди можна було поставити глек з вугіллям.

— Я ставлю сюди глек з вугіллям, обливаю його тунговою олією і підпалюю, — пояснив чоловік.

— То це й є наш мандрівний вогонь? — спитав я.

— Якби ви до цього не додумались, ми б з вами не познайомилися, — зауважив Джінна. — Спочатку ми навіть не припускали, що тут хтось живе, а потім помітили вогонь, почали стежити і побачили вашу дружину, коли вона пливла сюди на човні.

— А що ви їсте? — спитав я.

— Маніоку й батат. Посадив невеличкий город ось там за горбом. А жінка привозить рис, кокосові горіхи та інше їстиво.

— А хто той хлопець, якого ми бачили в човні?

— То мій син. Він теж сюди приїжджає. А місцеві рибалки так бояться підводних каменів, що ні разу сюди не навідались. А в темряві вони й близько підійти сюди бояться.

— Чому?

— Тому що вони думають, ніби тут живуть злі духи і сила-силенна отруйних змій.

— Отже, вони почали вірити у злих духів через ваш вогонь?

— Не тільки через це. Цей острів з давніх-давен місцеві жителі вважають зачарованим. Правда, кілька років тому сюди заявилось двоє рибалок, але як побачили на горбі мій мандрівний вогонь, так і зомліли. Час минає, а рибалки з острова не повертаються. Тоді люди приїхали їх рятувати, знайшли, одвезли додому. Потім їх лікували різні ворожбити, та марно: рибалки померли! Померли з переляку. А я вирішив, що краще вже дожити віку тут, ніж сконати на шибениці.

— І ви жодного разу не виїжджали з цього острова?

— Та виїжджав. Три-чотири рази на рік їжджу, коли місяць стоїть уповні.

— Уповні? — здивувався я. — Але ж тоді вас дуже легко можуть помітити.

— Якраз навпаки! Саме в такий час на озері нікого не буває: всі селяни й рибалки йдуть у храм. А ще вдосвіта жінка везе мене назад. Вона вміє чудово веслувати. Та й плаває добре.

«Яка смілива жінка!» — подумав я і сказав:

— Нам дуже хочеться познайомитись з вашою дружиною.

— Я скажу їй про це, як тільки вона приїде, — пообіцяв чоловік.

Потім ми почали просити його розповісти нам, чого він утік з села і оселився на цьому острові. Проте скільки ми його не умовляли, запевняючи, що не служимо в поліції, він нізащо не хотів розкрити свою таємницю. Тоді я вирішив удатись до погроз.

— Якщо ви нам не довіряєте, — сказав я, — то й ми вам не довіряємо. Або ви зараз же розповісте про себе все, або ми повідомимо про вас поліцію, і вас буде заарештовано.

— А ви можете заприсягтися, що не викажете мене, якщо розповім? — спитав чоловік.

— Присягаємось! — вигукнули ми з Джінною.

Після цього чоловік розповів нам, що сховався тут, учинивши вбивство. Кілька років тому йому пощастило одержати оренду на досить велику ділянку землі. Інших претендентів на неї в той час не було. Але коли він обробив цю землю і виростив на ній великий врожай, з сусіднього села до нього завітало двоє пройд, що зажадали від нього частки. Спалахнула сварка. Наступного дня ці пройди знову прийшли, але їх було вже троє, і, не кажучи ні слова, вони заходились вибирати маніоку й зрізати банани. Коли Бал-аппу (так звали нашого нового знайомого) побачив це, то схопив сокиру і вдарив одного з грабіжників по голові. Той упав мертвий, а його друзі втекли, бо Бал-аппу так розлютився, що міг би вбити й їх.

— Коли моя жінка почула крик і прибігла мені на допомогу, тих негідників уже й сліду не було, — розповідав Бал-аппу. — Тоді вона негайно ж одвезла мене на станцію, посадила в поїзд, що йшов на Коломбо, і сказала, щоб я пожив кілька днів у місті, а потім повернувся й оселився на цьому острові.

— А як же поліція? Не змогла вас знайти?

— Авжеж, не змогла. Через два дні після приїзду в Коломбо я пішов на вокзал і купив квитка до Мадраса. Цей квиток я показував усім, кому тільки міг, показав і двом своїм односельчанам, яких там зустрів. Після цього я сів на поїзд, що йшов на Талайманнар, через кілька зупинок вийшов з нього, дійшов пішки до Дехивели, а там сів на інший поїзд, до Галле. Вночі я вийшов у Каханді, прийшов до цього озера, взяв чийогось човна і поплив на острів. Спочатку я був пристав до того місця, де зараз живете ви. Там я скинув сорочку, саронг обмотав навколо себе, щоб він не заважав мені, відплив майже на середину озера, вистрибнув з човна і плавом дістався до берега. Проте я там не оселився, бо знав, що туди іноді навідуються селяни викидати змій, а пробився крізь джунглі сюди і відтоді живу тут.

— Як же вам пощастило продертись сюди навпростець крізь джунглі? — недовірливо спитав я. — Ми кілька разів хотіли зробити це, але не змогли і вирішили, що це неможливо.

— Мені й самому дивно, що я продерся. Три дні блукав. Мало з голоду не загинув.

Але кінець кінцем вийшов сюди і запалив велике багаття, щоб повідомити жінку, що все гаразд і я тут.

— А чим же ви запалили багаття? У вас були сірники?

— Ні, сірників не було. Тер одну об одну дві сухих цурки, кілька годин морочився. А наступного дня жінка привезла мені дещо з одягу і хатнього начиння, а також дві коробки сірників.

— Скажіть, будь ласка, як це виходить, що ваша дружина навідується до вас щотижня, і ніхто нічого не підозрює?

— Дуже просто. Мою жінку бачать на озері мало не щодня ось уже майже дванадцять років, бо вона перевозить людей з одного берега на другий, а також ловить крабів, її навіть називають «Какуму-карі» [6]

— Невже вона вміє ловити крабів? Отже, і невід сама закидає.

— Звичайно, вміє! Та ще й як! Тільки крабів ловлять не неводом, а маленькими сітками. В сітку кладеться принада і прив'язується буйок на кокосовій мотузці. Моя жінка розставляє таких сіток по всьому озеру десятків зо два. Краби заповзають у сітку і починають смоктати принаду, а вона припливає на човні й витягує крабів. Ловити їх не кожному подобається, бо тут потрібне вміння: адже клешні в них дуже сильні й гострі. Якщо краб ухопить палець, то або зовсім його одірве, або прокусить аж до кістки. Тому моя жінка бере краба за маленькі передні ніжки і дає йому паличку. Краб хапає цю паличку своїми клешнями і вже не кусається.

6

Какуму-карі— жінка, що ловить крабів. (Прим. авт.).