На Зміїному острові

— А як же ваша дружина знаходить сітки? Адже під водою їх не видно.

— Та по буйках. Якщо сітка простоїть у воді хай навіть два чи три дні, вона все одно її знайде.

— Слухайте, — раптом запропонував я, — прокладіть у джунглях стежку. Будете ходити до нас у гості.

— Що ж, це можна зробити, хоч справа й не проста, — відповів Бал-аппу. — Потрібно не менше трьох-чотирьох днів.

Після цього ми з Джінною вирішили подивитись, які тут джунглі. Вони починались майже одразу за горбом і були не менш дикі, ніж на нашому боці острова. Під лісовими велетнями росли пальми і каучуконосні тунгові дерева. Все переплели виткі рослини.

Джінна підійшов до фінікової пальми і відрубав од неї гілку з темно-синіми стиглими фініками. Трохи далі в джунглях ми побачили невеличку печеру, і нам схотілось подивитись, що в ній є. Вхід у неї був дуже низький, і нам з Джінною довелось залазити рачки. В одному з кутків печери на сріблясто-білому піску сидів кріль. Побачивши мене й Джінну, він злякано заметушився, потім перестрибнув через нас і зник у джунглях. Ще далі в печері біліла якась пляма. Підійшовши ближче, ми побачили, що то людський кістяк. «Це справа рук Бал-аппу, — подумав я, трохи отямившись від переляку. — А все, що він плів про себе й свою ділянку землі — жалюгідна брехня». Я миттю виліз із печери, схопив рушницю, яку був залишив біля входу, і знову повернувся в печеру. Череп кістяка лежав на невеликому підвищенні, великі пальці на руках і на ногах були, очевидно, колись зв'язані між собою мотузкою, яка геть зотліла, а по обидва боки черепа біля очних западин на землі лежали дві маленькі монетки. «Звідки вони тут взялися?» — здивувався я. Піднявши і уважно оглянувши їх, я здивувався ще більше. Це були старі португальські монети, що не знати коли вийшли з обігу: селяни називали їх «сліпі монети». Що ж сталося з цією людиною? Може, вона загинула від рук фанатиків, які приносять у жертву людей?

Мені було відомо, що місцеві селяни-буддисти ніколи не приносять у жертву ні людей, ні тварин. Жрець бере півня, проколює йому гребінь і витискає кілька крапель крові. Вважалось, що для божества це достатня жертва. Але я знав, що людей у жертву приносять шукачі скарбів, які сподіваються в такий спосіб задобрити злих духів — охоронців цих скарбів. Отже, переді мною кістяк людини, що загинула від руки шукача скарбів? А тут таким шукачем міг бути тільки Бал-аппу, і цей жахливий злочин вчинив він!

«Так, цю людину вбив Бал-аппу, більше нікому! — вирішив я. — Мерзенний вбивця!»

Ми вилізли з печери і рушили назад. Щоб забезпечити себе від всяких несподіванок, я тримав рушницю напоготові. Бал-аппу, який лежав біля входу в свою печеру, побачивши нас, підвівся на лікті. Вигляд у нього був цілком миролюбний, він навіть привітно посміхнувся до нас. Я вирішив не казати йому про нашу знахідку ні слова. Чому він нас не попередив про ту печеру? Може, сподівався, що ми не насмілимось туди зазирнути?

— Далеко ходили? — спитав Бал-аппу.

— Досить далеко, — ухильно відповів я.

— І в печері були?

— Були.

— Ніколи не думав, що ви наважитесь.

— Чому ж це ви так думали? — гостро спитав я, дивлячись йому просто у вічі.

— Тому що туди треба лізти рачки.

— От ми й залізли. Слухайте, Бал-аппу, в тій печері лежить людський кістяк.

— Ви не злякались? Я зовсім забув попередити вас про нього.

Невже він казав правду? Але якщо навіть і припустити, що Бал-аппу нічого від нас приховувати, то як все ж таки він міг забути про кістяк? Пильно дивлячись в очі Бал-аппу, я спитав:

— А ви, часом, не знаєте, хто вбив ту людину? Може, її приніс у жертву який-небудь шукач скарбів?

— Та ніхто її не вбивав! — розсміявся Бал-аппу. — Та людина вмерла своєю смертю.

— А ви в цьому впевнені? — все ще не вірив я.

— Звичайно, впевнений, — відказав Бал-аппу. — Коли нашу країну загарбали англійці, а було це років сто тому, на цьому острові почали переховуватись ватаги розбійників. По дорозі з Галле в Матару стоїть висока скеля. От біля тієї скелі вони й діяли. Коли дізнавались, що по дорозі має проїхати який-небудь багатий купець, то вилазили на неї, ховались там і чекали. Як тільки купець проїжджав біля скелі, розбійники накидали йому на шию зашморг, душили і втягували до себе нагору. Здобич вони ділили між собою і ховали на цьому острові. Але бувало й так, що розбійники іноді не залишали своєї схованки протягом цілого року, боячись і носа звідси виткнути, аби їх не схопили.

— Коли я був маленький, мені розповідали і про скелю, і про зашморги. Отже, це правда?

— Чистісінька правда.

— І людину, що лежить у печері, вбили розбійники і привезли сюди?

— Та я ж сказав, що ця людина вмерла своєю смертю. Ви помітили, що великі пальці рук і ніг у неї були зв'язані? Це було зроблено тоді, коли вона померла. У нас є такий звичай: небіжчикам прикладають один до одного великі пальці на руках і на ногах. Коли ж цього не зробити зразу, то труп задубіє, і тоді доводиться великі пальці зв'язувати.

Людина, кістяк якої ви знайшли, теж, очевидно, була розбійником. Він помер тут, а викопати могилу його товариші не змогли, бо тут скрізь камінь, а ломів у них, мабуть, не було. От вони й поклали його в тій печері. Потім втекли, а покійник залишився тут. А португальські монети ви бачили?

— Бачили. А вони навіщо?

— Це теж звичай. Якщо людина вмирає, а очі в неї розплющені, то їх закривають і кладуть монети. Є така прикмета, що коли поховати покійника з відкритими очима, то обов'язково трапиться лихо. Ось ті монети й упали з очей.

— Отже, то був розбійник? Нам і Поді Гама-рала розповідав про розбійників.

— Який Поді Гама-рала? — спитав Бал-аппу, і я побачив, що він злякався.

— Один чоловік. Він живе в тутешньому селі і вирощує городину.

— Я чув, що він у дружбі з різними чиновниками. Дуже вас прошу, нічого не кажіть йому про мене.

— Добре, ми не скажемо. А Поді Гама-рали вам боятись не треба: він дуже добрий чоловік. Проте, як на вашу думку, — спитав я, повертаючись до попередньої теми, — може, того розбійника вбили його ж товариші?

— Не схоже, — відповів Бал-аппу… — Якби його вбили, то череп був би провалений: адже розбійники завжди вбивали ударом сокири чи важкої палиці по голові.

Бал-аппу, очевидно, розповів нам про покійника все, що знав. З його твердженням, що та людина вмерла своєю смертю, не можна було не погодитись. Португальські ж монети свідчили лише про те, що в перші роки англійського владарювання на острові переховувались розбійницькі ватаги.

— Ще раз дуже вас прошу нікому не говорити про мене жодного слова, — знову сказав Бал-аппу.

— Не турбуйтесь, ми вас не викажемо, — заспокоїли ми його. — Нещодавно на нас самих написали донос. Повідомили земельного інспектора, ніби ми незаконно захопили державну землю. Ми знаємо, хто це зробив — староста з своїми приятелями. Вони хотіли відсудити собі нашу ділянку. До нас спеціальний чиновник приїжджав, про все розпитував, а після цього земельний інспектор надав землю в оренду нам, а не старості, за двадцять п'ять рупій на рік. Ми й за минулі роки заплатили.

— Доти, поки мене ніхто не викаже, я можу жити спокійно, — мовив Бал-аппу. — А з своєї волі сюди навряд хто заявиться.