Над Шпрее клубочаться хмари

Перша кинута на естраду пляшка стала сигналом до ще запеклішої баталії. Тепер пляшки летіли з усіх боків і в усіх напрямках. До реву додався дзенькіт розбитих шибок, дзеркал, посуду. Якийсь військовий з оскаженілим обличчям до нестями п’яної людини навів пістолет на полиці над стойкою. Пострілу не було чути і брязкоту теж. Пляшки на них просто осідали, одна по одній, ніби їх знімала чиясь невидима рука.

Марію вже тіпала справжня лихоманка. Вона зрозуміла — їй не проскочити. Безглуздя того, що відбувалося в залі, доводило до нестями.

— Та зробіть щось! На вас же погони полковника!? люто крикнула вона Бруксу.

— Я не можу вас залишити саму, — кинув той не обертаючись. Ступивши крок уперед, він смикнув за руку якусь жінку і штовхнув її до стіни, біля якої притулилася Марія.

— Робі, Робі… Я загубила Робі… Вони його, здається, поранили, — схлипувала жінка.

Лише тепер Марія пізнала в ній дружину полковника Ройса. Розмазана по щоках разом з сльозами туш, подряпини змінили її обличчя до невпізнання. З плеча звисала подерта вечірня сукня, на молочно-білій шкірі виразно червоніли плями чиєїсь брутальної п’ятірні.

— О, фрау Марія, це було жахливо! Ми з Робі опинились у самому вирі. Нам треба було тікати службовим ходом через естраду, а ми подалися сюди і… і… — Мері зайшлася плачем, захлинаючись усе більше; ось-ось її плач загрожував перейти в істерику.

— Замовкніть, чуєте! — Марія стиснула руку Мері так, що та скрикнула від болю, — Не смійте плакати, я вам кажу! Нам треба відшукати вашого чоловіка і пробитися до виходу. Нас четверо, у чоловіків пістолети; якщо ми триматимемося купи… Ви мене слухаєте?

— Робі! — Мері трохи підвелася, силкуючись звестися на ноги, і знову безсило впала на стілець, переляканими очима дивлячись на Ройса. У полковника запухло око, з носа юшила кров. Друге око сердито блищало:

— Все твої фантазії! Їй, бачте, захотілося в гості до чорта. От і маємо пекло!

— Що, власне, сталося? — запитав Брукс.

— Поставили на розквартирування новий полк танкістів, і ті зчепилися з піхотинцями. Унтер-офіцери поліцейського батальйону — вони справляли чийсь ювілей чи іменини — спробували втрутитися, тоді піхотинці й танкісти разом почали бити поліцаїв. Ну, а далі вже не добереш, хто з ким зчепився. Суцільне божевілля, масовий психоз!

— Одному з нас треба пробитися до телефону, подзвонити в гарнізон. Лишайтеся з дамами, спробую я.

— Я вже подзвонив. На щастя, напав на Брауна, той обіцяв зараз-таки доповісти генералу Клею… До речі, біля телефону я і заробив оце, — Ройс показав на запухле око. — Якийсь мерзотник заходився перерізувати телефонні дроти. Не додумалися б відключити і світло!

Однак електролампочки ще горіли, освітлюючи огидну картину побоїща і руйнації. Якийсь здоровань підняв стіл і, прикриваючись ним, мов щитом, крутився на одному місці, дурнувато регочучи, коли ніжки стола когось збивали з ніг. Молода дівчина, майже підліток, з розкуйовдженим чорним волоссям, у розпанаханій спереду сукні одним стрибком скочила на стойку і, витанцьовуючи на ній, перехилившись усім тулубом вперед, захоплено верещала, підбадьорюючи свого кавалера, який гамселив тих, хто наближався, ребром важкої таці…

— Жодного чоловіка, жодного чоловіка, який наважився б це припинити! Невже в цілому залі не знайдеться справжнього мужчини! — Марія не помічала, як голосно вигукує ці слова, доведена до розпачу думкою про доручення Фреда, яке вона будь-що мусить виконати, можливо, що й встигне виконати, якщо зараз, цієї ж миті, зірветься з місця і відчайдушно кинеться в озвірілий натовп. Вона перевела подих, виструнчилась, подалася вбік, потім обережно просунулась уздовж стіни, так, щоб ні Джойс, ні Брукс не помітили її маневру.

Невеличка постать за сусіднім столиком ворухнулась. Сухенький старий із зморшкуватим обличчям і високим чолом, увінчаним гривою сивого волосся, іронічно-сумно посміхнувшись, торкнувся руки молодої жінки:

— Стривайте, дитино! Здається, я знайшов спосіб…

Мабуть, тільки Марія помітила, як спокійно і впевнено маленька постать старого попрямувала до естради. Напівдорозі він озирнувся, і лише тоді Марія згадала, що десь його бачила, здається, він диригував на якомусь концерті.

— Вони його вб’ють! — із жахом скрикнула Марія, закам’янівши біля стіни.

Та старий уже ступив на естраду. До смішного маленький і беззахисний, він неквапливо попрямував до полишених біля пюпітрів інструментів, узяв до рук звичайний горн і, закинувши голову трохи назад, підніс його до рота. Лункий, чистий і кличний звук прокотився потоком кришталевої води. Він лунав над гамором, заглушував лайку, тужно рвався на простір, до ясного неба, докоряв, вимагав, бринів таким самозабуттям радості, що люди раптом отямились. Ні в кого не піднялася рука жбурнути пляшкою в старого. І він уже не здавався маленьким, його постать не виглядала смішною. Вона ніби збільшувалась на очах, ширшала в плечах.

Скориставшись з загального заціпеніння, Марія попрямувала до вестибюля. Ніхто її не торкнув і пальцем, ніхто її навіть не помітив. Погляди всіх були звернені на естраду.

Переляканий гардеробник подав Марії пальто. Руки його тремтіли, одне віко сіпав нервовий тік.

— Майн гот… майн гот… майн гот… — повторював він монотонно, сам, певно, не чуючи, що вимовляє.

«Таксі миттю домчить мене до Єразулімерштрассе. Там кордон між секторами настільки покручений, що в кількох місцях перетинає вулицю. Звісно, я можу його легко перейти. Але що менше мене бачитимуть у східному секторі, то краще. Котра година? Ненько рідна, вже близько десятої! Надія тільки на те, що й Фред зволікатиме від’їзд… Таксі… тільки б знайти машину!»

Ледве стримуючи себе, щоб не побігти з приміщення прожогом, Марія попрямувала до вихідних дверей. І вони раптом перед нею розчинилися, але не для того, щоб пропустити, — у прочинені двері ринули військові.

— Пробачте, фрау, але я маю наказ нікого не випускати з приміщення. Прошу повернутися до залу! — Недбало козирнувши, офіцер наказав солдатам перекрити всі виходи з ресторану.

? Гер офіцер, невже ви гадаєте, що і я брала участь у бійці? — якомога безтурботніше посміхнулась Марія і метнула в офіцера кокетливий погляд.

? Мені дуже шкода, фрау, але ми повинні допитати не тільки винних, а й свідків. Наказ є наказ, нічого не вдієш.

— Благаю вас, гер офіцер! У мене хвора дитина…

— Сподіваюсь, не така вже хвора, якщо її мати опинилась у ресторані.

? Я не застала нашого постійного лікаря вдома… Мені сказали, що він тут… Бачите, я в пальті… я прийшла лише для того, щоб попросити його ще раз оглянути хлопчика… Благаю вас, гер офіцер!

— Фрау, ви мене затримуєте! А разом і себе. Обіцяю опитати вас у числі перших свідків — це єдине, чим я можу вам прислужитися. Прошу, фрау, пройдіть, не примушуйте мене вдаватись до сили!