Над Шпрее клубочаться хмари

Ледве пересуваючи ноги, Марія повернулась у зал.

— Хотіли залишити нас потай? — у голосі Брукса вчувалися ревниві, власницькі нотки.

— У мене пропасниця, я змерзла. Ви ж не додумались принести мені пальто!.. Сказати тільки… серед такого зборища молодих, дужих чоловіків знайшовся єдиний справжній мужчина! І хто? Немічний старий музика! — Марія впала на стілець і ущипливо додала: — Тепер, коли вам ніщо не загрожує, чи можете ви бодай домогтися того, щоб нас швидше відпустили?

— Обережніше, фрау! Я не настільки джентльмен, щоб подарувати такий закид навіть гарній жінці!

Марія стиснула пальцями скроні:

— Хворій жінці, містер Брукс!

— Пробачте! Але ви теж були несправедливі: я дбав тільки про вас, боявся залишити вас саму… Піду спробую щось зробити.

Мері вже встигла причепуритися і, поливаючи серветку водою, прикладала чоловікові до ока компреси. Марія стежила за її рухами, аби тільки не дивитися в зал. Він дзижчав, мов розворушений вулик. До порядку було дуже далеко, а до опитування свідків і поготів. Солдати, що прибули, марно намагалися звільнити середину приміщення і вишикувати військових уздовж однієї стіни, а всіх німців — уздовж іншої.

До сусіднього столика підійшов метрдотель, шанобливо вклонився старому музиці, щось стиха сказав йому. Той хитнув головою і підвівся.

— Ваш футляр, гер професор! — нагадав метрдотель.

— Дуже вдячний, Йоганн! Мало не забув. А тут же найбільший мій скарб…

Марія рвонулася з місця:

— Гер професор, дозвольте, футляр з нотами понесу я! — Рішення визріло миттю, Марія навіть не встигла дати собі ради, чи правильно вона діє, якийсь імпульс штовхнув її вперед.

— Красно дякую! — без тіні подиву старий музикант передав ноти незнайомій жінці. Він давно спостерігав за нею, помітив її неспокій, нетерпляче прагнення вирватися з пастки, куди так несподівано всі вони потрапили. Коли вона звелася з явним наміром пробитися до дверей, він злякався, можливо, це й допомогло йому подолати власний страх, коли прямував до естради.

— Я скажу, що ви наш диригент, а фрау… фрау ваша акомпаніаторка, якщо нас спробують не випустити, — попередив метрдотель і рушив уперед, прокладаючи шлях двом своїм супутникам.

У залі ще вирувала юрба, і до службового входу легко було пройти непомітно. Та відразу за дверима в коридорі стояв патруль.

— До залу, до залу, — вигукнув котрийсь із солдатів, заступаючи дорогу.

— Ви тут на посту, а ми на службі. Роботи через цю безглузду баталію непочатий край. Навіть музичні інструменти потрощили! Маестро разом з своєю помічницею мусять їх оглянути, — скоромовкою пояснив Іоганн і з заклопотаним виглядом рушив далі. Солдат знизав плечима, проте з дороги відступив.

Завівши старого й молоду жінку до кабінету дирекції, метрдотель попросив почекати, поки він розвідає обстановку.

— Службовий вихід, очевидно, перекрито, та навряд вони знають про існування ще одного — із склепу, де ми зберігаємо продукти. Я не забарюсь…

— Дорогий гер професор, ви сьогодні вчинили чудо. Як той казковий флейтист, що зачарував своєю грою навалу пацюків і вивів їх з міста, яке ті полонили. Благаю вас, вчиніть нове диво: хай швидше розступляться перед нами ці стіни! — Марія намагалась жартом приховати свій неспокій, лихоманку, що її тіпала, та голос її тремтів, на очі набігли сльози. — Якби ви знали, як багато важить це для мене!

Старий музикант заперечливо похитав головою:

— Мабуть, до чуда більше причетні ви, фрау! Коли я побачив, з якого відчайдушною рішучістю молода жінка збирається кинутись в оскаженілу юрбу, мені стало соромно за чоловічу стать… І я вхопився за єдину зброю, якою володію, — за музику. Можливо, це був один з найкращих моїх експромтів. Не знаю… не пам’ятаю, що саме грав. Якщо згодом мелодія спливе в пам’яті, а таке у нас, музик, буває, я присвячу її вам, фрау…

— Марія… Марія Кеніг.

— Кеніг? Королівський титул вам до лиця, фрау! — з церемонною старосвітською чемністю вклонився старий. — Конрад Фогель, — у свою чергу відрекомендувався він. — Як бачите, і моє прізвище до деякої міри символічне, бо свідчить про мою приналежність до великого роду співочих птахів. Природа, правда, не наділила мене голосом, зате обдарувала тонким слухом. І саме він підказує мені — за якусь хвилину ми побачимо Іоганна. Ну, що я вам казав?

Двері, справді, прочинились, метрдотель знаком показав: можна йти, все гаразд.

… Свою мандрівку по нічному Берліну Марія запам’ятала надовго. Це було безнадійне намагання надолужити втрачений час. Виборюючи якісь секунди з прогаяних годин, вона, вийшовши з таксі на Єрузалімштрассе, мало не бігцем долала квартали, перетинала лункі, порожні подвір’я, здиралася на хиткі сходи зруйнованих будинків, сягала в темряву проломів, враховуючи буквально кожен крок, який допоміг би їй швидше дістатися мети.

Коли вона нарешті постукала в заповітні двері, було близько півночі. Кондуктор міської залізниці Франц Хердер, побачивши пізню гостю, вражено скрикнув:

— Що з тобою? Ти ледве на ногах тримаєшся!

— Потім, все потім… — Марія впала на канапу, з відрадою відчувши за собою тверду опору її спинки. — Негайно подзвони Горенку — дуже важлива справа. Збуди Греті, вона мені допоможе.

— Якісь неприємності? — зблід Франц.

— Лише те, що я, мабуть, прийшла надто пізно. Поквапся ж!

Франц пішов, нічого більше не питаючи. Греті, його дружина, злякано округлила очі, торкнувшись Маріїного чола:

— Та ти ж уся палаєш!

— Здається, справді підскочила температура. Але тепер це вже не страшно. Дай звичайного аспірину і чашку гарячого чаю чи просто кип’ятку.

Коли приїхав підполковник Горенко, Марія перебувала в химерному світі, десь на грані між маренням і дійсністю. Перед очима виринали то сцени бійки в ресторані, то довгий склеп з навалою мішків, ящиків, консервних банок, крізь які вона продиралася, а вони все насувалися і насувалися на неї… Вона марно шукала виходу, затиснута високими стінами будинків у глибоких, мов колодязі, подвір’ях, і раптом з дивовижною легкістю злітала вгору, слідом за кличними звуками горна… Захоплююча мить ширяння у височині, і вона падає, падає, зараз розіб’ється об бруківку… Треба за щось схопитись, зробити зусилля, вона знала як, а тепер забула… Обличчя Фогеля, Мері, Ройса, Брукса перемішуються, мов карти в перетасованій колоді, хтось із них має їй відповісти на це питання… Та вони мовчать, щойно виразні образи блякнуть, риси стираються, стають стандартними… Король, валети, дама… Що ж це зі мною? Збери свої розхристані думки, зроби ще одне зусилля. Нумо, згадай, згадай… І раптом ніби спрацьовує заховане у глибині її єства реле: з пітьми виринає обличчя Фреда. Марія схоплюється, сідає на канапі. Чорна хвиля, що накочувалась, туманячи голову, схлинула.