Над Шпрее клубочаться хмари

Чотирикутник вікна, налитий густою синню, поступово світлішає. Григорій навмисне не запинає його шторою, щоб не проспати. Ось уже зо два тижні як йому доводиться підводитись раніше звичайного, коли б він не поклався в ліжко. Бо генерал приходить до кав’ярні рівно о дев’ятій.

Григорій сам не певен, чи вийде щось з його задуму. Змушений почати тверезе життя, старий Воронов став дражливим і похмурим, втратив колишню балакучість. Його приязнь до Фреда Шульца теж немовби зникла. Григорій не квапив подій. Зустрівшись з старим у кав’ярні, він удав, ніби дуже поспішає, швидко поснідав і, лише простуючи до виходу, на хвилинку зупинився біля його столика, щоб висловити своє задоволення з їх випадкової зустрічі і щирий жаль, що вони так і не поговорили до ладу.

— От і здійснилась моя мрія — я вдома. Та, уявіть собі, почуваю себе наче чужинець. Надто безцеремонно поводять себе американці. Так і здається, ніби в кожному з них сидить маленький думбрайт, що так уївся всім нам у школі під Фігерасом. На щастя, моя теперішня діяльність — поза сферою впливу нашого колишнього боса.

— Ви так гадаєте? — хмикнув генерал. — Вони допались до своєї частки пирога і зжеруть її до крихти з такою начинкою, як і ми з вами. А втім, яке це має значення? Так уже створено світ, що одні пожирають інших, аж поки і їх не проковтне ще хтось.

Генерал похмуро замовк і почав копирсатися виделкою в тарілці.

У наступні дні Григорій приходив до кав’ярні то до дев’ятої, то значно пізніше, але завжди так, щоб устигнути перекинутися з генералом кількома словами. І поступово серце старого відлюдника стало відтавати. Тепер він сам шукав товариства Шульца, бо той не вихвалявся перед старою людиною, як інші, а вмів уважно вислухати, додати й від себе перцю до його саркастичних тирад, кинувши влучний дотеп. Кілька разів старий зубр царської розвідки Воронов і молодий німець Фред Шульц снідали за одним столиком.

До думки використати генерала і цим відвести підозри від Домантовича полковник Горенко спочатку поставився скептично.

— Авантюра, Гончаренко! Не будемо ж ми Воронова викрадати, ви знаєте: до таких методів ми не вдаємося. Припустимо, він сам поткнеться в нашу зону. На якій підставі ми можемо його затримати, яке конкретне обвинувачення висунути проти нього? Кордони між зонами відкриті, а він надто метикований, щоб доброхіть дати зізнання. Кожне наше звинувачення ми мусили б довести документально, чуєте, документально. А що ми маємо? Уявляю, який галас знімуть Думбрайт, Нунке і іже з ними: порушення статуту Контрольної Ради… Зазіхання на права вільної людини… Знущання з немічного старого… Й таке інше з їхнього арсеналу.

— А якщо він з’явиться до вас сам? Та ще прихопивши матеріали, що викривають діяльність школи?

— Фантазія! З якої причини він з’явиться до нас? З палкої любові до Радянської влади?

— З ненависті до тих, кому служить тепер. З підсвідомої туги за рідною землею. З усвідомлення власного краху і бажання наостанку зробити красивий жест.

— Ви романтик, капітане! І намагаєтесь знайти психологічні глибини там, де є тільки стареча буркітливість. Спробуйте поглянути на свою пропозицію тверезими очима. Скільки відсотків за те, що Воронов наважиться на такий крок?

— Небагато, відсотків з десять, якщо генерал лишився таким, яким я його знав. І, може, всі п’ятдесят, коли взяти до уваги все, що з ним сталося.

— Гмм… Боюсь, що риск себе не виправдає.

— І все ж ми мусимо на нього піти. Іншого способу відхилити від Домантовича загрозу викриття я не бачу. В школі цілком слушно прийшли до висновку, що хтось систематично попереджає наших про заслану агентуру, і пильно придивляються до кожного, хто мав відношення до підготовки диверсійних груп і окремих агентів. Підозра насамперед упала на Михайла, за ним почали невідступно стежити. Природно, чому в центрі уваги опинився саме він: людина вже раз зрадила власну країну — так вони принаймні вважають — чому б їй не зрадити й чужу, купивши в такий спосіб можливість повернутися до своїх… Як ми можемо вплинути на хід подій? Аж ніяк. Врятують становище лише незаперечні докази того, що зраджував інший. Кандидатура Воронова для цього найбільш придатна. саме через свою несподіваність. Генерала поки що не беруть на підозру. Набувши цироз печінки, позбавлений можливості шукати розради в чарці, він перебуває в стані постійної депресії. Думбрайт ще в Іспанії збирався його усунути, як непотрібний баласт, та і в цьому тепер відпала потреба — навіщо бруднити руки, коли й так усе йде до неминучої розв’язки. Чекаючи її, його просто ігнорують. А це боляче б’є по самолюбству старого. Якщо його обережно наштовхнути на думку взяти реванш…

— Реванші бувають різні. Може, він схоче підняти свої акції, викривши того, хто намовляв його на такий крок, тобто вас, капітане?

— А я не намовлятиму, просто спрямую його думку в потрібному нам напрямку.

Вони ще довго сперечалися, зважували, прикидали і врешті прийшли до компромісного рішення: Григорій спробує промацати генерала, а полковник тим часом відшукає в архіві аналогічну справу і подбає, щоб особа, яка прийшла з повинною, виступила у пресі. Відштовхнувшись від цього матеріалу, можна буде почати вирішальну розмову з Вороновим.

Газета з таким виступом ось уже третій день лежить у Григорія в кишені. Стримуючи нетерпіння, він навмисне два ранки не заглядав до кав’ярні. Старий, з усього видно, звик, що вони снідають разом, йому не вистачатиме звичного співрозмовника. Ех, Воронов, бідолаха Воронов, позбавлений рідного гнізда! Не все людяне в твоїй душі остаточно вмерло. Під попелом спалених мостів ще жевріють жаринки, що печуть твоє сумління.

З каламутного неба сиплеться лапатий сніг упереміш із дощем. Мокра маса налипає на вітрове скло, «двірники» ледве її розсувають. Це дратує. До різі в очах доводиться напружувати зір, щоб не наскочити на іншу машину чи котрогось з перехожих.

Григорій ніколи не зупиняв машини біля кав’ярні,— залишав її десь на підступах до місця своїх зустрічей з Вороновим, на одній з бічних вулиць чи завулків. Сьогодні він зупинив її ще далі. Хотілося пройтися, щоб відсвіжилася голова, ослабилося нервове напруження, викликане їздою майже наосліп. І справді, ледве він пірнув у снігову круговерть, як повернулася впевненість у собі, з’явилась якась особлива легкість рухів. Дощ зовсім ущух, сніг став легшим, кружляв у повітрі великими білими метеликами, перш ніж упасти на землю.

До кав’ярні Григорій прийшов заліплений снігом, зате радісно збуджений — утому мов рукою зняло. Скидаючи верхній одяг у невеликій гардеробній, він ще здаля, крізь відчинені в зал двері, побачив на звичному місці знайому постать. Генерал сидів у пальті, тепер занадто для нього широкому, і був схожий на великого хворого птаха з настовбурченим пір’ям. Як ніколи, йому пасувало зараз прізвисько, одержане в школі під Фігерасом. Справді, Ворон! Старий, наїжений, з гострим видовженим дзьобом, що ось-ось розтулиться, аби хрипко каркнути, а може, й боляче вщипнути простягнуту руку.

Побачивши Фреда, він не змінив пози, не повернув голови, лише блимнув у його бік одним оком, скоріше сердитим, ніж привітним.

— А, знайшлася пропажа! — буркнув Воронов застудженим голосом і раптом щосили гаркнув, звертаючись до кельнера: — Ей, кави! Та гарячої, чорт забирай, а не тепленької бурди! — Голос його гучно прокотився по порожньому в цей час приміщенню, та на останніх нотах зірвався, заключні слова речення нагадували рипіння немащеного воза. Піднявши руку до горла, генерал поставив долоню ребром — ситий, мовляв, усім по заставки. Потім прохрипів: — Ось де сидить у мене ваш Берлін з його клятим кліматом! Ліпить, ліпить казна-що замість снігу!