Над Шпрее клубочаться хмари

І справді, дізнавшись про це, Воронов лише вилаявся, вітіювато і не зовсім цензурно, а потім знову завів мову про Ірене.

— Ну, хай уже мене він збирався прибрати як небажаного свідка. Але чим завадило йому дитя? Ні, це не мерзотник і гангстер, а щось більше — потвора в образі людському, моральний виродок. Його до божевільні треба замкнути! Ні, не до божевільні, а просто знищити, мов скаженого пса. Хай начувається, я йому віддячу! Не знаю як, у який спосіб, але віддячу. Скінчиться його кар’єра! Не дивіться на мене так, я до вбивства не вдамся. У мої часи розвідників не добирали серед майстрів мокрих справ. Ми змагалися в спритності, у вмінні точно аналізувати розрізнені факти.

Григорій не слухав, що говорив далі Воронов, пойнятий раптово люттю. «А себе ти не зараховуєш до вбивць. У тебе, бач, руки чисті. Ти лише готував убивць і диверсантів, засліплений ненавистю до свого народу. І тобі байдуже до того, що з їхньої вини можуть загинути сотні, а може, й тисячі радянських дітей, коли здійсняться плани того ж таки Думбрайта. Якби не Домантович, кинути б це тобі зараз у пику, плюнути й податись геть. І даремно ви, високорозумний товаришу Гончаренко, вважали себе провидцем людських душ, вбачаючи складну душевну боротьбу там, де існує лише порожнеча збанкрутілої, але нерозкаяної людини…»

Виговорившись, Воронов замовк, поринув у важку задуму. Григорій теж не подавав голосу, подумки картаючи себе за легковірність, почуття поблажливого жалю до старого Ворона, що інколи прокидалось в його серці всупереч здоровому глуздові. А може, він усе-таки не помилився? Так чи не так, а відступати тепер пізно: обізвавшись грибом, лізь у кіш!

— Я вважав за свій обов’язок вас попередити, — озвався нарешті Григорій стримано і холодно. — Раджу бути обачливим… До речі, Нунке мені розповідав, ніби Думбрайт знову взявся за реорганізацію. В якій мірі це стосуватиметься вас?

— На мене дивляться, як на півпокійника, тому зовсім не чіпають. От іншим зараз непереливки. Особливо Домантовичу — його та ще радиста, що з Латвії, тримають під постійним наглядом. Під різними приводами обом фактично забороняється вихід за межі школи. Дурна політика! Ніби провали наших агентів для керівників школи — первина.

Григорій замислився, потім упевнено кинув:

— Не така дурна, як ви гадаєте. Особливо щодо Домантовича. Так, так, не дивуйтесь! Я б уже давно поставив його в умови найжорстокішого контролю. Погляньте на цей опус! Я випадково купив газету в східній зоні… Ось тут, на третій сторінці,— стояк на три колонки… Якийсь Єпіфанов прилюдно засуджує своє минуле, — а нагрішив він, треба сказати, чимало! — і закликає своїх земляків, які відмовилися повернутись на Батьківщину, побороти свій страх перед покаранням, прийти з повинного і таке інше. Соловейком заливається, змальовуючи гуманність Радянської влади в ставленні до тих, хто щиро покаявся, хто хоче спокутувати свою провину. Йому, бачте, простили всі давні гріхи, дали можливість працювати. Як ви гадаєте, може вплинути такий матеріал на людину складу Домантовича, котрий подався до Власова з дурної голови, з легковажності, з сліпої довіри до свого генерала? Кожна людина тужить за краєм, де народилась, як би вона з цим від самої себе не ховалась. Я, може, більш ніж хто це розумію, бо переконався на власному досвіді, що чужина назавжди лишається чужиною, в якій ти можеш бути тільки прислужником, цілком залежним від волі тих, кому ти взявся служити… Я навмисне зберіг цю газету, щоб показати Нунке. У нас досить своїх людей, на них ми повинні робити ставку, а не на найманців.

— Ви забуваєте: я теж росіянин, — криво посміхнувся Воронов.

— Пробачте, певно, я надто поспішно узагальнив. Таких, як ви, мої слова не стосуються. Що у вас лишилося від росіянина? Російське прізвище, тільки й усього! Міцно осівши в Німеччині, ви зробили вибір. Найкращий з усіх можливих, бо тільки ми, німці, здатні перебудувати світ. І хай перша спроба вийшла невдалою, але ми набули досвід. Вдруге нас уже не здолають. Росія вичерпала себе в надлюдському зусиллі. Є перемоги, які обертаються поразкою. Для Росії розгром Німеччини став Пірровою перемогою. І тепер, коли від росіян відсахнулись їх колишні союзники…

— Вони придбали нових, причому в безпосередньому сусідстві з вами. Це не заокеанський дядечко… Якщо вже Німеччина розкололася навпіл…

— І ви вірите, що так довго триватиме?

— Вірю, не вірю… яке це має значення! Я не пнусь у далекоглядні політики, начхати мені на їхні прогнози! Волію сприймати факти такими, як вони є. А факти свідчать проти вас, мій молодий і досить наївний друже! Розколошматили вас? Розколошматили! Вщент! До цурки! Беззастережно капітулювали? Ось факти. А що буде далі, побачимо. Якщо не я, то ви. Тільки з приязні до вас, раджу: не заколисуйте себе маренням про якесь особливе покликання німецької нації. Не до лиця вам оця пиха. Тікайте світ за очі від думбрайтів, нунке, шлітсенів. Хай вони прогнозують. А ви просто втішайтесь самою можливістю жити. Знайдіть собі подругу, народіть з нею купу дітей, до сьомого поту на них працюйте. У цих звичайних радощах і полягає сенс життя, байдуже, ким ти народився: німцем чи французом, росіянином чи англійцем.

Розмова розтягувалась і знову збочилась, газета сиротливо лежала на столі — Воронов, здавалося, про неї забув, так і не прочитавши рекомендованого матеріалу. Невже старий настільки збайдужів? Або не хоче виказати перед стороннім своєї цікавості? Адже щось промайнуло в його очах, коли зайшла мова про виступ Єпіфанова… Так, промайнуло, а потім інтерес згас, Григорій сам пригасив його, завівши дурну суперечку. Він навмисне говорив шаблонними фразами, за якими ховалося цілковите убозтво думки, щоб збудити у Воронова протест проти того середовища, в якому той мусив обертатися, зачепити національну гордість. А вийшов пшик. Полум’я, що спалахнуло, замість роздмухатися, почало пригасати, лишаючи по собі чадний дим. От і сидить тепер старий, наче очманілий, і незрозуміло, що коїться в його душі… Може, й нічого. Сидить, перетравлює сніданок, прислухається, чи не почнуться кольки в печінці. Шкіряний мішок з замкнутою системою, як він сам про себе сказав!

Спересердя надто рвучко відсунувшись від стола, Григорій підвівся.

— Даруйте, генерале, мені треба зателефонувати. Сподіваюсь, ви ще не підете?

— А? Що? — сіпнувся Воронов, наче прокинувшись зі сну. Зрозумівши врешті, в чому річ, він махнув рукою. — Так, так, трохи посиджу. Хай їй грець, цій погоді, не хочеться й носа висовувати на вулицю.

Григорій і справді зателефонував у агентство, попередив, що затримається. Вертаючись, він уповільнив крок біля дверей, що відокремлювали підсобне приміщення від залу.

Крізь верхні дверні скельця йому добре було видно Воронова. Той схилився над газетою.

Щоб не сполохати старого, Григорій завернув до туалету, повільно вимив руки, пригладив біля тьмяного трюмо й без того гладко зачесане волосся. З дзеркала на нього дивилося стомлене обличчя. Він ніби вперше побачив дві глибоких зморшки над переніссям, посріблені скроні. Дорого йому коштували два повоєнних роки! Думка ця майнула, не збудивши жалю. Він відчував себе більш зрілим для борні, а за набутий досвід завжди доводиться сплачувати. Не так страшно, коли ризикуєш сам; а от коли справа стосується інших, як оце зараз Домантовича…

Коли Григорій повернувся, Воронов відразу підвівся.

— Довгенько ж ви розмовляли! А мені спали на думку свої справи, дещо невідкладне. Збирався уже йти не попрощавшись. І раптом стало шкода. Уявив, як ви злякаєтесь, побачивши, що я зник. Ще подумаєте — побіг до Думбрайта на розправу. Або до Шлітсена, щоб вислужитися. Адже ви розбовкали мені таке, що мали тримати за зубами, прикусивши язика. Я дуже вам вдячний, Фред! Ви непоганий хлопець, стали б і зовсім путящим, якби позбулися дурної німецької пихатості. Втім, ви поставились прихильно до дідугана, а це вже дещо означає. Так само, як і ваше ставлення до Ірене. Можливо, виховуючись у Росії, ви щось почерпнули і від слов’янської добросердечності? Га, Фред? Та не дивіться на мене вовком, я ж жартую! Ну якого дідька ви образились?

— Згадав вашу добросердечність, генерале. Щось я не помічав, щоб ви дуже полюбляли своїх ближніх.

— А що в мене залишилось від росіянина? Як ви сказали, саме прізвище, та, може, ще нахил покуражитись наостанку. О, ви ще почуєте про старого Ворона! Таке їм утну…

— Шкода, що при цьому не буде мене. Сьогодні чи завтра виїду, а коли повернуся, і сам не знаю.

Вони довго прощалися. Генерал спочатку посмутнів, потім його охопило екзальтоване збудження і він знов і знов нахвалявся морально знищити Думбрайта, покепкувати з нього так, що той вік не забуде. Його розпирало бажання поділитися з Шульцем своїм задумом, та обережність взяла гору, Воронов споважнів. Лише, так би мовити, під завісу, коли Шульц уже був біля виходу, він ще раз голосно гукнув: