Наказано вижити

— Тихше! — крикнув Віллі. — Я веду заарештованого! Припинити роботу!

— Думаєте, зможу втекти? — запитав Штірліц. — Боїтеся, що відкрию французам ваші таємниці?

— Втекти не зможеш… А от якщо тебе відпустить групенфюрер…

— Думаєш — відпустить?

— Як тільки прийде відповідь з твого Центру — відпустить.

— Навіщо ж тоді тримати мене в наручниках?

— Але ж відповідь ще не прийшла… А прийде — тобі не з руки тікати, росіяни розстрілюють тих, хто став на нас працювати. Будеш, як бездомний песик, до ноги нового хазяїна лащитись…

Штірліц увійшов у туалет, притулився спиною до дверей, швидко розірвав те місце в підкладці, де завжди зберігав шматочок леза золінгенської бритви, стиснув його великим і вказівним пальцями, відчувши дзвінку піддатливість металу, і спитав себе: «Ну, що, Максиме, пора? Кажуть, кров зійде через п'ять хвилин, у голові шумітиме, і почнеться тиха, блаженна слабкість, а потім не стане ні Мюллера, ні Ойгена, ні Віллі, ні всіх цих мерзотників, які в тихих кімнатах, незважаючи на те, що їм прийшов кінець, затівають гидке паскудство, заздалегідь готують кадри зрадників… Чи просто слабких людей, котрі в якусь хвилину не змогли виявити твердості духу… А чого ж ти малодушничаєш? Піти, випустивши собі кров, страшно, звичайно, але це легше, ніж триматися до кінця… Тобі ж наказано вижити, а ти намірявся вбити себе… Чи маєш ти право розпоряджатися собою? Я не маю права, і мені дуже страшно це робити, бо я ж і не жив зовсім, я тільки виконував роботу, ішов крізь час і простір, не належав собі, а мені так хотілося пожити ті роки, що відпущено, я так мріяв побути разом із Сашенькою і Саньком… Але я знаю, що роботу Мюллера не можна витримати: вони зламають мене або я збожеволію; як це в Пушкіна: «не дай мне бог сойти с ума, нет, лучше посох и сума…» Що тоді? Животіти зламаним психопатом з відсутнім поглядом? Без пам'яті і мрії, просто випорожнятися, як тварина, з якою лікарі експериментували в тій лабораторії, де вивчають таємницю мозку? А ще страшніше зрадити… Кажуть, він зрадив Батьківщину… Мабуть, не можна відділяти себе від Батьківщини, зрадити Батьківщину — це насамперед зрадити самого себе…»

— Штірліц! — сказав Віллі. — Чого ти нічого не робиш?

— Збираюся з думками, — відповів Штірліц і швидко засунув бритву в кишеню. — Ти підглядаєш?

— Я чую.

— Я не можу зразу, — посміхнувся Штірліц. — Ви ж не даєте мені ні сидіти, ні ходити, а коли людина лежить, у неї погано працюють нирки.

Віллі розчахнув двері:

— Ну що ж, стій, а я за тобою наглядатиму.

— Але ж секретарки можуть вийти.

— Ну то й що? Вони — наші, їм не звикати…

— А може, мені треба справити велику нужду?

Віллі раптом примружився, очі його стали як щілинки:

— Ти чого такий блідий? Відкрий рот!

— У мене немає отрути, — відповів Штірліц. — І потім ціаністий калій убиває за одну мить…

— Відкрий рот! — повторив Віллі й швидким, якимсь рисячим рухом ударив Штірліца по підборіддю так, що рот відкрився сам собою. — Висунь язик!

Штірліц слухняно висунув язик, запитавши:

— Жовтий? Дуже білий?

— Рожевий, як у дитини… Навіщо ти попросився? Тобі ж не треба… Ходімо назад.

— Як скажеш. Все одно через годину попрошусь знову.

— Не поведу. Тебе можна водити тільки тричі на добу. Терпи.

…Коли Віллі вів його назад до кімнати, Штірліц устиг почути кілька слів. У голову страшно вдарило прізвище маршала Говорова. Він не зрозумів усього, що говорилося про батька воєначальника, бо Віллі знову гаркнув:

— Тихо! Я йду не сам!

У кімнаті він надів на руки Штірліца наручники, прикріпив ліву ногу до тахти і вийняв з гірки пляшку французького коньяку.

«Напевне візьме товсту склянку, — подумав Штірліц. — Маленька, гарна кришталева чарка для коньяку суперечить його внутрішньому складу. Ну, Віллі, бери склянку, випий під душі, тварюко…»

Але Віллі взяв саме маленьку чарку, плеснув у неї, як і годиться, на денце, погрів кришталь у долонях, понюхав і замріяно усміхнувся:

— Пахне Ямайкою.

«Ага, він же працював у консульстві, — згадав Штірліц. — І все-таки дивно: тут, коли він не на прийомі, а сам з собою, він мав випити коньяк з товстої кришталевої склянки…»

…Кілька снарядів вибухнули десь неподалік. Канонада, що долинала раз у раз зі сходу і до якої вже певною мірою звикли, зразу ж наблизилась. Штірліцу навіть здалося, що він розрізнив кулеметні черги; ні, заперечив він, ти видаєш бажане за дійсне, ти не можеш чути перестрілки, коли б це було так, то тоді, виходить, наші зовсім близько, але якщо вони й близько, то все одно мене відділяють від них десятки кілометрів, кілька десятків, мабуть».

— Слухай, Штірліц, — сказав Віллі, — ти здогадуєшся, що з тобою буде?

— Здогадуюсь.

— Скільки заплатиш за те, щоб я допоміг тобі втекти звідси?

— Ти не зможеш.

— А раптом? Звідки ти знаєш, що не зможу… Скільки заплатиш?

— Називай суму.

— Сто тисяч доларів.

— Давай ручку.

— Навіщо?

— Випишу чек.

— Ні, — Віллі похитав головою. — Я беру готівкою.

— Я не тримаю при собі грошей.

— А де ж твої гроші?

— В банку.

— У якому?

— В різних. Є в Швейцарії, є в Парагваї…

— А в Москві? Чи у червоних немає банків?

— Чому ж… Звичайно є… Не боїшся, що твої слова почує Ойген?

— Він спить.

— Коли приїде Мюллер?

Віллі знизав плечима, поставив маленьку чарку на місце, взяв пузату склянку, налив у неї коньяку, немов чаю, і повільно випив; кадик жадібно й ненаситно ходив по тонкому хрящуватому горлу.

— Ти подумай, Штірліц, — сказав Віллі, відчинивши двері. — Віддаси сто тисяч готівкою — допоможу втекти. Тільки часу на те, щоб сказати «згоден», у тебе лишилось мало.

Він вийшов, повернувши за собою ключ у замку.

«А він каже правду, — подумав Штірліц, гордовито згадавши про те, як він не помилився, що Віллі питиме коньяк із склянки. — Він справді готовий зробити все, щоб одержати сто тисяч і постаратися втекти. Пацюки тікають з корабля. А може, пообіцяти йому ці гроші? Сказати, що вони в мене в тайнику, в підвалі, у Бабельсберзі… А справді? Чи ти сподіваєшся, що Мюллер запропонує тобі щось своє? В самій глибині душі ти, очевидно, покладаєш надію на це, хоч боїшся признатись; так, мабуть, я боюся собі признатись, бо до кінця не розумію цієї людини: Мюллер несподіваний, як кулька, що ребристо котиться по великому колу баденської рулетки, й нікому не дано вичислити, на якій цифрі вона зупиниться…»

— Ей, Віллі! — гукнув Штірліц. — Віллі!

Той увійшов швидко, немов ждав цього оклику біля дверей.

— Ну добре, — сказав Штірліц. — Припустимо, я згоден…

— На припущення немає часу, Штірліц. Якщо згоден, значить, згоден, називай адресу, поїдемо.

— Бабельсберг. Мій дім.

— Де сховав?

— У тайнику, в підвалі, біля гаража.

— Малюй.

— Віллі, ти. ж розумна людина… Я намалюю, ти візьмеш гроші, а я залишусь тут.

— Правильно. Ти залишишся тут. А ми поїдемо. І знімемо з тебе наручники — іди куди хочеш.