Наказано вижити

— А люди, які працюють в інших кімнатах?

— Це — не моє діло. Це — твоє діло.

— Гаразд. Неси олівець і папір.

Віллі витяг з кишені вічне перо «Монблан» і маленьку записну книжечку. Знявши наручники з Штірліца, він сказав:

— Тільки познач, де південь, де північ, щоб потім не говорив, що ми погано шукали, коли там нічого не знайдемо…

Штірліц намалював план підвалу, позначив місце, де мав бути тайник, пояснив, що треба добряче простукати стіну й злегка вдарити молотком по тому місцю, де він почує порожнечу (саме там проходили труби опалення, їх навіщось пропустили під цегляною кладкою); штукатурка легко осиплеться, в металевому ящику лежать гроші — двісті тринадцять тисяч.

Віллі уважно поглянув на план і спитав:

— А де вмикається світло?

— Ліворуч, біля дверей.

— Зрозумів, — зітхнув Віллі. — Спасибі, Штірліц… Тільки от біда, у Бабельсберг прорвалися росіяни…

— Коли?

— Вчора.

— Навіщо тоді вся ця комедія?

Віллі тяжко всміхнувся:

— А приємно дивитися, як людина страждає… Тим паче, що ми увесь твій вошивий підвал простукали, а потім обійшли його з міношукачем — металевий ящик напевно б загув…

Штірліц знову згадав травневий день тридцять другого року, невеличку вузьку вуличку в Шарлоттенберзі, гурт чоловіків у коричневих: уніформах СА і дві машини, між якими він зупинив свій «опель», щоб розвернутися, і веселі обличчя фашистів, котрі уважно спостерігали, як він мучився на маленькому п'ятачку, боячись подряпати ті два автомобілі, а водії стояли поряд і навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому…

«Приємно дивитися, як людина страждає…»

«А якщо в ньому це закладено? — подумав Штірліц. — Якщо він народився мерзотником? Не всі ж люди народжуються із задатками добра чи благородства… Мабуть, чесна влада й повинна діяти так, щоб розумно викорінювати все лихе, закладене в людині, роблячи все, щоб допомогти їй виявити красу, жалість, мужність, щедрість… А як можна цього домогтися, коли Гітлер утовкмачував їм у голови, що вони найвеличніші, що їхня історія — найпрекрасніша, музика — найталановитіша, ідея — єдино потрібна світові? Він виховував у них зневагу до всього світу, але ж якщо любиш тільки свій народ, тобто себе, то й усі інші люди, навіть співвітчизники, чужі для тебе… Державний егоцентризм завжди приводив імперії до нищівного краху, бо виховував у людях звірячу заздрість до всього хорошого, що їм не належить, а немає нічого страшнішого від заздрості, це — моральна іржа, вона роз'їдає людину і державу зсередини, це не міль, від неї не врятуєшся нафталіном… Бідолашна Дагмар, — згадав він жінку. — Вона так гарно говорила про наші билини… Аби тільки з нею було все гаразд… Тоді вона зрозуміє те головне, що треба зрозуміти; про билини вона поки ще думає «з голосу» і говорить «з голосу» — так роблять обдаровані діти, вони наслідують дорослих; вона прекрасно розповідала про свого тренера, за якого ладна була вистрибнути з вікна, якби він тільки наказав… Адже билини — це наука, галузь історії, а в історії приблизність, недостатня обізнаність, підтасовка — злочинні. Це призводить до того, що розенберги й геббельси узурпують владу над умами і роблять народ сліпим зборищем, покірним волі маніяка… Вона розповідала про Муромця і про спільність німецького й шведського фольклору з нашим і запевняла, що саме «варяги занесли на Русь казкові сюжети; хоч вірогідніше це прийшло від греків, варто лише згадати Володимира Мономаха, його «Повчання своїм дітям»… Ах, яка ж це добра література і як погано, що ми її зовсім не знаємо…»

Він знову почув батька, який читав йому уривки з цієї книжки, що не збереглася повністю, та навіть те, що збереглося, дивовижне: «Послушайте мене, аще не всего примите, то половину…» Батько тоді сказав: «Ти відчуваєш благородство його характеру в цих кількох словах? Всесильний князь не наказує… Як кожна талановита людина, він схильний до гумору, він скептичний, а тому добрий, він не претендує на ціле, аби тільки хоч частину взяли його думок…» Батько тоді вперше пояснив йому, що після перемоги іконоборців у Візантії, коли верх узяли ті, хто вимагав у мирському житті дотримуватись виснажливого чернецтва (родючість земель і щедрість сонця давали людям змогу на берегах Егейського моря розкошувати, тому пастирям треба було забрати все в кулак, спонукати людей до крутої дисципліни, щоб не повторилася нова римська навала), Мономах посмів протистояти Константинополю, хоч по матері був греком… Він до молитви — на відміну від візантійських догматиків — ставився не як до бездумно затвердженого постулату, він казав, що це просто засіб постійно дисциплінувати волю. Він хотів добитися від підданих запалу до праці не монастирським затворництвом, а розумною дисципліною, крізь століття дивився Мономах, тому й проповідував: «Кто молвит: «Бога люблю, а брата своего не люблю», тот самого себя обличает во лжи… Паче же всего гордости не имейте в сердце и в уме… На войну вышед, не ленитеся, ни питью, ни еденью не предавайтесь и оружия не снимайте с себя… Лжи блюдися и пьянства, в то бо душа погибает и тело…» Звідси ж Муромець пішов, від південного моря й грецької спадковості, від доброти й відчуття сили, а благородна людина до своєї могутності ставиться з обережністю, боїться образити того, хто слабший, тому й простив спочатку свого грішного сина, повірив йому, як не повірити слову? «А як я міг про це сказати Дагмар? За роки роботи тут я привчав себе в розмові з іншими пристрасно цікавитися тим, що знаю, що не цікаво мені, і вдавати, що пускаю мимо вух те, що для мене по-справжньому важливе; щоб працювати, я змушений був стати актором, жити чеканням репліки, яку треба подати. Але якщо актор заздалегідь знає свою роль, устиг вивчити слова й запам'ятав мізансцени, то мені доводилося жити, немов у шаленому вар'єте, експромтом, де не прощають паузи, свистять, затюкують і женуть зі сцени… А втім, у моєму випадку не свистять, а розстрілюють у підвалі. Потім, коли все скінчиться, я розповім Дагмар про Мономаха — історію не можна брати «з голосу», в неї треба поринати, як у купіль на хрещенні, її треба пити, як воду в пустелі, її треба відчувати, як математик усім єством відчуває формулу — ніякого чванства, горе й правда порівну, велике й ганебне поряд, тільки факти, а вже потім трактування… Я розповім їй… Стривай, а що ти їй розповіси? Ти нічого не зможеш їй розповісти, бо в кишені в тебе шматок гострого металу, а за стіною сидять люди, які люблять дивитися, як інші корчаться в муках, ти ж стаєш таким сильним, коли дивишся на муки іншого, ти помазаний жахом вседозволеності, ти…»

— Хайль Гітлер, групенфюрер! — почув Штірліц високий голос Ойгена і зрозумів, що прийшов Мюллер.

Павуки в банці — І

Генерал Бургдорф, який представляв глибинні інтереси армійської розвідки при ставці, вибравши момент, коли Борман вийшов від фюрера, звернувся до ад'ютанта Йоханнмайєра, щоб той доповів Гітлеру, що він просить приділити йому п'ять хвилин для невідкладної і дуже важливої розмови.

Бургдорф знав, що телеграму від Герінга перший одержав не Гітлер. Телеграфісти зразу ж — немов здогадуючись, що вона надійде, ніби їх попередив заздалегідь помічник рейхслейтера Цандер — віднесли телеграму саме йому; той — через хвилину — був у Бормана. Армійська розвідка продовжувала свою методичну, скрупульозну роботу й тут, у бункері, діставши відповідні вказівки від генерала Гелена, перед тим як він «виїхав» на південь, у гори, «готувати свої кадри» до роботи «після переможного завершення битви на Одері».

Зіставивши ці та інші дані, що сходилися до його кабінету, Бургдорф прийшов до висновку, що саме Борман не дозволяє Гітлеру виїхати в Альпійський редут; саме Борман впливає на Геббельса, цього сліпого фанатика, хвору, недолугу людину в тому розумінні, що тільки в Берліні можна вирішити кінець битви, а Геббельс — єдиний серед бонз, який справді вірив і вірить у божевільну ідею національного соціалізму, Борман цим користується, вміло натискує на клавіші, видобуваючи потрібні йому звуки. Він у тіні, як завжди, в тіні, а Геббельс заливається, малює картини майбутньої перемоги, пророкує чудо; фюрер слухає зачаровано, на обличчі з'являється вдоволена усмішка, він заплющує очі, й обличчя його стає, як і раніше, — вольовим, рубленим.

Бургдорф щиро намагався збагнути логіку Бормана, намагався, але не міг. Він знав таємне життєлюбство цієї людини, його фізичне здоров'я, селянську, надійну спритність, відсутність будь-яких комплексів, повну свободу від норм моралі, жадібність, яку він так старанно приховував від усіх. Усі ці риси Бормана не дозволяли досвідченому розвідникові, аристократу за походженням, бувалому в бувальцях Бургдорфу припустити, що Борман, так само як і Гітлер, зважиться на те, щоб покінчити життя самогубством. При цьому він розумів, що в Бормана незмірно більше можливостей для того, щоб зникнути, ніж у нього, бойового генерала. Він знав, що Борман обладнав принаймні триста конспіративних квартир у Берліні, понад сімсот сорок по всій Німеччині, йому було відомо — через одного з шифрувальників ставки, — що існує якась мережа, вона проходить пунктиром через Австрію, Італію, Іспанію і замикається на Латинську Америку. В цій мережі провідну роль відіграють люди з секретного відділу НСДАП і ряд вищих функціонерів СС, зав'язаних на Мюллера; для кого ж було створено цей ланцюг, як не для самого Бормана? Проста логіка підказувала ще одне запитання: коли можна запустити цей ланцюг у роботу? Лише після того, як зникне Гітлер. Де це може статися якнайшвидше? Тут, у Берліні, бо коли вивезти звідси Гітлера в абсолютно неприступний для штурму Альпійський редут, що височить над усіма навколишніми районами Південної Німеччини, обладнаний радіозв'язком з усім світом, то битва може тривати ще й місяць, і два, а відносини між союзниками, дуже різнорідними за своєю суттю, такі, що все може трапитись. І тоді буде капітуляція, але аж ніяк не беззастережна, а з передачею функції влади на істинно німецьких землях армії, тим її силам, які вже зараз згодні негайно пустити англо-американців у Берлін. Туди, до Альпійського редуту, можна ще підтягти відбірні частини вермахту; військ СС — крім батальйону охорони — і в заводі нема, недаремно армія попросила Гітлера кинути на передову найбільш віддані йому дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова», недаремно ця комбінація проводилася так послідовно й терпляче, підстроюючись під рублені акції Бормана. В Альпійському редуті Гітлер виконає волю армії або ж армія вживе своїх заходів — те, що не вдалося двадцятого липня сорок четвертого, коли бомба полковника Штауфенберга чудом не зачепила диктатора, зроблять інші, їм немає ліку, тільки б виманити Гітлера звідси, тільки б вийти з-під задушливої опіки Бормана та його гестапівських СС…

…Гітлер прийняв Бургдорфа зразу ж, поцікавився його здоров'ям: «У вас брезкле обличчя, може, попросити моїх лікарів проконсультувати вас?» — спитав про новини з фронтів, задоволено вислухав відповідь, що битва триває з незнаною досі силою і ще далеко не все втрачено, як вважає дехто, а потім перейшов до головного, до того, що гарантувало йому, Бургдорфу, життя в тому випадку, якщо він зараз зможе переграти Бормана, переконати Гітлера в своїй правоті, а зробити це можна, лише сподіваючись на суху логіку й закони армійської субординації, до якої Гітлер, як капрал першої світової війни, ставився запопадливо.

— Мій фюрер, — сказав він з явною байдужістю до того, про що доповідав, — я тільки-но дізнався про справжню причину, через яку ви розжалували рейхсмаршала. Я не вдаюся в політичну суть справи, але мене не може не тривожити, що люфтваффе залишилися без головнокомандуючого. В дні вирішальної битви це завдає шкоди загальній справі, бо льотчики не можуть воювати, коли немає єдиної руки, коли в них немає свого фюрера в небі. — Бургдорф знав, що, коли він зупиниться бодай на мить, змінить стиль розмови, поспішить або, навпаки, уповільнить її, Гітлер зразу ж переб'є, і почнеться патякання, і з'явиться Борман, який тепер не залишає фюрера більше як на півгодини, а тоді його операція не пройде. — Тому я прошу вас підписати указ про те, що головкомом люфтваффе ви призначаєте нинішнього командуючого повітряним флотом у Мюнхені генерал-полковника Ріттера фон Грейма.

— Де Борман? — спитав Гітлер безпорадно. — Краще почекаємо Бормана…

— Рейхслейтер ліг відпочити, фюрер, — сміливо збрехав Бургдорф. — Прошу вас — поки ви підпишете наказ, порадившись з рейхслейтером, — дозволити мені радирувати в Мюнхен фон Грейму, щоб він негайно вилетів у Берлін… Це такий ас, що зможе посадити літак на вулиці, та й потім ми ще тримаємо в своїх руках кілька льотних полів на аеродромах… Я попрошу його взяти з собою Ганну Рейч, — натиснув Бургдорф, знаючи, що ця видатна льотчиця, справжній майстер пілотажу, подобалася Гітлеру, він підкреслював свою прихильність до неї, повторюючи: «Нація, що породила таких жінок, непереможна».