Навіжені в Мексиці

Того дня з вікна нашого офісу ми вперше спустили, неначе прапор, наш фірмовий банер:

« Агентство „Ельдорадо“

Продаж земельних ділянок у Мехіко та околицях

Земля — ваше золото!».

— Ну, з Богом, — патетично заявив я, — великому кораблю — велике плавання…

Плакат шугонув униз, кілька разів тріпнувся на вітрі і застиг. Тьомик гигикнув, уявивши, як уже завтра гроші клаповухих мексиканців потечуть до нас рікою.

6

Наступного ранку ми втрьох: я, Тьомик та Хосе Акунья, усі в костюмах та краватках, тримали велику нараду щодо перспектив нашого бізнесу.

— Треба придумати, як привернути увагу до «нашої» землі, — сходу почав я.

— Та що тут думати? Даємо рекламу в газетах, в Інтернеті і починаємо косити капусту мішками, — ляпнув Тьомик.

Я аж скривився. Не люблю непрофесіоналів.

— Та що ти кажеш, мій любий напарнику? А ти не подумав, що вже завтра у тебе під дверима буде тупцювати зграя мексиканців з податкової служби, земельної адміністрації і поліції, які просто палатимуть від нетерплячки, бажаючи почути відповідь на запитання, хто ми, в біса, такі і якого дідька ми тут робимо зі стосом майстерно підроблених актів на землю?

Тьомик похнюплено опустив погляд.

— Давайте ще ідеї, — примирливо проказав я.

— Можна пустити чутки, що десь там, за містом, знайшли нафту, і від покупців відбою не буде, ще й куплятимуть вдесятеро дорожче, ніж у конкурентів, — зненацька бовкнув Хосе.

Ми з Тьомиком перезирнулись.

— Ти геній, Хосе! — рявкнув я. — Але… хм… як це зробити?

— Ну, припустімо, ви вдвох інсценуєте суперечку між собою, так, наче ви два іноземні спеціалісти-геологи, які тільки-но знайшли нафту. Будете голосно патякати про об’єми покладів там-то і там-то. Якщо розіграти сценку в потрібному місці й серед потрібних людей…

— А що, звучить непогано, — зацікавився я.

— Тільки-от де ми знайдемо цих потрібнихлюдей? — іронічно хмикнув Тьомик. — Та навіть якщо й знайдемо, то що? Посадимо перед собою на стільчику і будемо розказувати їм про нафту?

Кілька хвилин усі натужно мовчали. Я відкрив вікно, впустивши в офісну кімнатку прохолодне ранкове повітря, й кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. Внизу на Calle [6] Juar'ez мигтіли розмаїті автівки. За дорогою шумів парк з фонтанами, що сягав аж Palacio de Bellas Artes [7] . Вишукані скульптури навколо мармурового Палацу сумними поглядами проводжали поодиноких перехожих. В цей час парк був майже порожній.

6

Вулиця ( ісп.).

7

Палац образотворчих мистецтв ( ісп.) — головний оперний театр Мехіко, розташований неподалік від головної площі Зокало. Будівля споруджена з мармуру і вирізняється надзвичайним багатством оформлення.

— Світські тусівки, — не то сказав, не то спитав я.

— Не піде. Хто нас туди пустить? — категорично відрубав Тьомик.

Знову запала гнітюча мовчанка. Я вже був ладен піти ва-банк і запустити оголошення в Інтернет, ризикуючи нарватися на побачення з мексиканськими ревнителями закону, коли це Хосе Акунья підскочив зі свого місця:

— Я знаю, босе! Я знаю! Готелі! П’ятизіркові готелі!

— Тобто?

— Я все владнаю, босе! — по-змовницьки підморгнув Хосе. — Будьте напоготові. Чекайте від мене дзвінка! — він зірвався з місця і вискочив із офісу.

Я здивовано стенув плечима, Тьомик промовчав. Кращих ідей наразі не було, тому ми просто зачинили офіс й подалися до себе в готель.

7

Хосе так і не подзвонив. Наче крізь землю провалився. Я кілька разів пробував телефонувати йому, однак його мобільний, схоже, був вимкнений. За цілий день він не з’являвся ні в офісі, ні у нас у готелі. Лиш пізно увечері, заледве не опівночі, від нього прийшло довге, наче Ніл, смс-повідомлення:

« Готель „JW Marriott“, північно-західна околиця, Andres Bello 29. Ціла купа товстосумів. Забронював для вас двох номер на одну добу на імена Джейка та Боба. Заселяйтесь з самого ранку. Починайте з холу».

— Ти щось розумієш? — спитав я Тьомика, прочитавши йому есемеса.

— Угу, — скептично буркнув мій напарник, — завтра ми читатимемо лекції про нафту товстомордим мексиканським капіталістам.

…Таксист ледве зміг протиснутися до входу в «JW Marriott» крізь цілу купу блискучих розкішних авто, що загатили під’їзд до готелю. Над викладеною позолотою назвою готелю блищало п’ять золотих зірочок.

Ми виборсались із машини, обтрусилися й обдивилися навкруг. Хосе ніде не було. Над нами нависала модернова громада із синього скла, а метрдотель при вході уже запопадливо прочиняв двері.

Я першим прослизнув всередину і впевнено попер на рецепцію.

— Я — Джейк, — кажу, — а це — мій напарник Боб.

А собі думаю, що за дурні імена повигадував цей йолоп? Чорнокосе дівча за стійкою приязно усміхнулося, кивнуло чарівливою голівкою і мелодійно цвірінькнуло:

— Ласкаво прошу до «JW Marriott Hotel». Сімнадцять тисяч п’ятсот песо, будь ласка!

У Тьомика аж око засмикалось. Я притримав його, щоб він не брикнувся на підлогу.

— Сеньйоро, це, мабуть, якась помилка, — спокійно відказую їй і вичавлюю кислу посмішку, — ми не збираємось знімати весь готель.

— А це лиш за один двомісний номер…

— Що, на цілий місяць?

— Ні, ви ж бронювали всього на одну ніч.

Тепер уже око засмикалось навіть у мене. Хоча діватись було нікуди: не оплативши номер, ми не дістались би всередину готелю. Відтак Тьомик, зціпивши зуби, витяг з портмоне свою кредитку і простягнув дівулі. Та хутко провела трансакцію і за якусь хвилину видала нам ключі.

Ми не стали підніматись у номер. Зразу за рецепцією починався просторий хол з баром, де постояльці призначали зустрічі, влаштовували короткі наради або просто відпочивали. Я потяг Тьомика до бару, де ми замовили собі два коктейлі, які коштували, наче барель нафти, кожен, після чого всілись за одним зі столиків коло декоративної пальми.

Хвилин за двадцять за столиком навпроти примостився здоровенний негр у лискучому костюмі і з масивним золотим «Patek Philippe» на зап’ястку.

— Я все ще думаю, що звідти можна буде витягувати не одну сотню мільйонів барелів щорічно… — напустивши на себе серйозності, голосно почав я англійською.

Темношкірий постоялець обернувся в наш бік, подумавши, що ми звертаємось до нього. Тьомик спочатку навіть трохи розгубився, але за мить оговтався і відповів мені:

— Ви оптиміст, колего. Я не думаю, що наше родовище дасть і половину з того.

— Хай так, але ж це під самим Мехіко! Уявляєте, колего, які перспективи відкривають нафтові поклади прямісінько під боком найбільшого у світі мегаполісу?

Негр зацікавлено дослухався до нас, а ми не переставали теревенити. Потім він одним махом випив крихітну філіжанку кави, проковтнув кілька булочок, підвівся і неквапом посунув геть. Ми провели його важкими поглядами.

— От козел, — буркнув я.

— Нічого. З ким-небудь іншим пощастить, — сказав Тьомик. — Я не заспокоюсь, поки не відіб’ю гроші за наш клятий номер.