Навіжені в Мексиці

— Що за піраміди? — тихо спитав я.

— Культура тут була така — Теотіуак'aн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», — подумав я і стенув плечима.

— Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

— Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

— Вони й досі думають, що земля наша, — вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. — Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

— Яка тепер уже різниця, друже? — примирливо проказав я. — Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

— Поїхали, чувак…

13

За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш-менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

— Ти чого зупинився? — прохрипів він.

Я позіхнув.

— Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

— Ні, ми їдемо далі прямо зараз! — верескнув напарник.

— Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

— Ти втомився? Хочеш, я поведу? — запропонував мій товариш, різко урвавши мене. — Покуняєш собі в машині.

— Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не простаторба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) — вона була не порожня.

— Слухай, Максе, нам треба їхати, — стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

— Що в сумці? — перелякано спитав я.

— Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? — він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. — Їхати і не зупинятись!

— Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

— Там… там твоїречі? — з надією пробубнів я.

Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…

Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».

— От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! — горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. — Сідай, сідай швидше в машину! Йо-ма-йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!

У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.

Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.

— Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, — проскиглив мій напарник. — Так просто вийшло…

Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.

— Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!

Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.

— Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, — рішуче почав я допитуватися, — бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!

За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.

— Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… — нарешті неквапом почав він.

Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.

— Невже ти… — я ляснув себе по лобі. — О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!

Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:

— Скільки разів?!

— Ти про що? — Тьомик забацав здивовану міну. — Я тебе не розумію.

— Скільки разів ти вдув їй?! — проричав я.

— Чотири… — тихо відказав він, потупивши оченята.

У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся я. — Чотири рази за два дні! Господи, вінхоч не знає про це?!

— Хто він?