Навіжені в Перу
Шрифт:
— Це не я, — тицяє пальцем на мене, потвора: — Це все він.
Маруся зіскочила на землю і насупилась ще більше. Тепер її чоло нагадувало крижані тороси, притиснуті навалою пакових льодів до берегів Антарктиди.
— Ну-у?! — грізно, зовсім так не по-дівчачому питає вона.
— Ми вирішили трохи підзаробити, — похапцем пояснюю. — То все… е-е-ем… безпритульні звірятка, яких ми збираємось доправити у спеціальні пункти прийому…
— І що у тих пунктах з ними робитимуть?
Я зважено промовчав, зі зрозумілих причин остерігаючись казати правду. Однак мій друзяка вирішив не заливати і викласти все начистоту. Щоправда, він забув слово «стерилізують».
—
Я прикусив язика і подумки чортихнувся.
— Максе, це правда? — Маруся дивилась на мене таким поглядом, наче готувалась запхати кілька товстеньких пробок мені в одне місце.
— В цілому… кгм… так, — одними губами пролопотів я.
Дівчина розвернулась і рішуче задріботіла до Веселого Роджера, який сидів коло будки, прикутий ланцюгом до кілка. Помітивши Марусю, алабай з готовністю зіп’явся на ноги. Кучерява спинилась коло азіата, поклала руку на нашийник і повернулась до нас:
— Або ви негайно відпускаєте всіх собачок і котів, або я нацькую на вас алабая.
Я хотів шепнути напарнику на вухо, щоб він не харапудився, бо дівуля блефує, провалитись мені на цьому місці — блефує вона! — одначе не встиг. Тьомик, горлаючи: «Не треба! Будь ласка, не цькуй! Господи Ісусе, вдруге я такогоне переживу!», вискочив на задній бампер вантажівки і тремтячими руками почав збивати замки з дверей кузова.
За кілька секунд галявину перед маєтком затопила оглушлива суміш гавкання та нявчання. Сила-силенна безпритульних тварин, голосно висловлюючи своє обурення нестерпним кількаденним ув’язненням, випорснула з кузова і кинулась врізнобіч пустелею. Маруся, переможно труснувши кучерями, підійшла до нас із Артемом.
— І ще одне, — твердо заявила дівчина, — я хочу подорожувати з вами…
Ось так усе полетіло шкереберть, і Перу замість землі обітованої постало перед нами подобою царства Аїда [21] . Спитаєте, чому я не втрутився, чому не сказав рішуче «ні»?.. Хтозна. Неподалік сидів, погрозливо вишкірившись, Веселий (чорт би його забрав!) Роджер; хвилину тому прямо у мене на очах безповоротно дременуло в пустелю кілька тисяч доларів. Я почувався розбитим. Я був повністю деморалізованим.
21
Аїд — у древньогрецькій міфології бог підземного царства мертвих і водночас назва самого царства.
Наче сновида, я вибрався з маєтку. Зробивши кілька кроків вздовж паркану, спинився, вперся спиною об холодний металевий лист і безсило з’їхав на пісок. Невдовзі з хвіртки вигулькнула голова мого напарника. Він трохи повагався, але зрештою підійшов і всівся у мене під боком.
— Такий бізнес накрився… — я сплюнув у пісок і неслухняними руками запхав цигарку в рота.
— Форс-мажор, — авторитетно проказав Тьомик і кивнув кудись у той бік, де зараз мали бути Маруся і Роджер.
Я похмуро ковзав поглядом по обрію, в мареві над яким щойно розчинились усі наші кудлаті основні фонди.
— А ти, бляха, мав рацію, Тьомо, — нервово затягуючись папіроскою, визнав я; мої пальці дрібно тремтіли. —
Не треба було чіпати ведмедя…9 березня, 15 квітня, 5—25 липня 2010 // Київ, Гуанчжоу (Китай)
Лоходонта перуанська Лірична історія про викрадення слона із надр перуанської столиці
Вона мені не подобається. Вона мені не сподобалася з самого початку і зараз не подобається так само. Я певен, у майбутньому вона не подобатиметься мені ще більше. Але я не можу нічого вдіяти: ця вертихвістка присмокталася до нашого з Тьомиком підприємницького синдикату, неначе глист до стінки кишечника.
Саме через неї Тьомик вперше без заїкання і характерного тремтіння в колінах заговорив про слонів. Причому, хай йому грець, не просто заговорив.
— Чувак, давай побалакаємо, — загадково почав він одного дня.
— Про що? — закономірно уточнив я.
Запала кількасекундна мовчанка, а потім…
— Про слонів, — одним махом випалив мій напарник і втер рукою носа.
У цей час до Тьомика підійшла Маруся і ніби ненароком ніжно поклала тендітну ручку йому на плече. Артем, здавалося, аж зіщулився від насолоди. Чи то мені просто привиділося?
— Так, саме про перуанських слонів, — весело підтвердила кучерява дівуля і грайливо посміхнулася до мене.
Я миттю насупився і приготувався до затяжної ментальної оборони. Вже тоді я уторопав, що ця улеслива усмішка на тонких рожевих губках нічим добрим не закінчиться. Жінки просто так ніколи не посміхаються, та ще й на такий підступно-підлабузницький манер. Зазвичай вони починають так підлизуватися до чоловіків, коли хочуть, щоб ті переклеїли їм шпалери у спальні, або винесли сміття, або купили норкову шубку, або подарували машину, або… або…
— Слони? — здивовано перепитав я. — Які ще, в біса, слони? В Перу немає слонів!
— У Мексиці теж не було, — в’їдливо хіхікнуло білобрисе дівчисько.
Відтак я ще більше насупився, зрозумівши, що мій товариш розбовкав своїй давній подрузі всі подробиці звитяжного полювання на слонів у Мериді [22] .
— Таки-так, — потішно підтакнув їй Тьомик, — у Мексиці все починалося з того, що слонів там нема, ніколи не було і взагалі бути не може, зате потім ми ледь не підстрелили одного, — а тоді мій товариш затнувся на мить і враз посерйознішав. — Але зараз, Максе, у нас є одне важливе й серйозне діло, яке стосується перуанських слонів… точніше, не слонів, а всього лиш одного слона. А оскільки після Мексики ти маєш чималий досвід у, так би мовити, питаннях поводження з цими товстошкурими мастодонтами, то нам без тебе, друже, просто не обійтися.
22
Місто у Мексиці на півострові Юкатан. Більш детально див. «Навіжені в Мексиці».
— І що конкретно від мене вимагається? — несміливо спитав я, глипаючи спідлоба то на товариша, то на його подружку.
— Викрасти слона, — підкреслено байдужим тоном заявив Тьомик.
— Викрасти слона?! — запанікував я. — Слона?!!
— Так, — одночасно кивнули Артем і Маруся.
— Нє-нє-нє! Нізащо! Без мене, друзі. Я у це не вв’язуватимусь.
— Та ти не бійся, не лякайся так, — заспокоював Артем, — слон насправді ручний.