Навіжені в Перу

Друга вагома подія у житті малюка — це день, коли голопуцьок починає говорити. Я маю на увазі не якесь безбарвне бекання на кшталт «та-то», «ма-ма», «ба-ба» чи «пі-пі». Говорячи про другий важливий етап розвитку дитини, я маю на увазі той момент, коли маля починає говорити осмислено, а не галайкати, як шимпанзе. Відтепер про призначення всіх тих речей, до яких малюк самотужки дотягнувся і які спізнав (поламав цебто), він може спитати у батьків, друзів чи вихователів. Це дуже важливий етап, що знаменує початок повноцінного пізнання Всесвіту.

Тьомик від народження був особливою дитиною, а тому просунувся значно далі у процесі еволюції у порівнянні зі своїми ровесниками: його розвиток характеризувався не двома, як в усіх, а трьома визначальними етапами.

Насамперед у віці рівно 366 днів він почав ходити. Без усілякої попередньої підготовки хлоп’я зіп’ялось на ноги і почало ганяти по квартирі. Часом Тьомика заносило, внаслідок чого він з вереском влітав під стіл, зчісуючи шкіру на лобі, або ж пацан боляче лупився макітрою об дубову шафу, не втримуючи рівновагу на особливо крутих поворотах. Однак саме після того пам’ятного 366-го дня хлопчина більше ніколи не пересувався на чотирьох кінцівках.

На двадцятому місяці Артемчик заговорив. Відтоді він діставав усіх дорослих запитаннями «чому небо синє?», «скільки зубів у крокодила?», «чому у котів хвіст тільки один, а лап аж чотири?», «що буде, якщо тарганів запихати в розетку?» тощо.

А проте на цьому Артем не спинився і пройшов ще одну відмітку в своєму розвитку, котра чи не найбільше вплинула на формування його багатогранної особистості: коли йому виповнилось три з половиною рочки, Тьомик навчився свистіти.

Усе трапилось наступного дня після того, як по телевізору показали хвацький американський вестерн з Клінтом Іствудом у головній ролі. В одному з епізодів фільму головний герой (бідний, але чесний ковбой, який знав, як зробити тридцять два постріли поспіль із шестизарядного кольта) грізно свистів услід бандитам, що спалили ранчо його немічної матері. Очевидно, праведний скотар намагався таким чином надоумити тих нехристів і скерувати їх на шлях порядності та послуху. Невідомо, що саме справило таке глибоке враження на Тьомика, — сюжет стрічки, герой Клінта Іствуда чи, власне, його свист, — однак наступного ранку за сніданком хлопчик зосередився, видовжив губи трубочкою і спробував тихенько свиснути. Не повірите, але в нього вийшло з першого разу! Та ще й як вийшло! Так красиво і голосно в усій їхній багатоповерхівці ще ніхто не свистів!

Тато недооцінив загрози, що нависла над усім сімейством, а тому спершу похвалив синочка. Мовляв, молодець, сину, будуть з тебе люди! Підбадьорений похвальбою, Артемчик тут-таки втягнув щоки і засвистав так, що аж шиби затрусилися. Батько відразу розкаявся, проте було вже пізно — Тьомик присвиснув утретє, цього разу ще більш пронизливо — і його предок із жахом збагнув: життя уже ніколи не буде таким, як раніше.

Протягом наступних днів Тьомик сягнув нового рівня сприйняття реальності. Він свистів за столом у кухні, відмовляючись їсти, вищебечував у ванній, коли його купали, свистав на прийомі у логопеда, тим самим доводячи лікаря до сказу, пересвистував регулювальника на перехресті, і навіть коли тато, в якого врешті-решт не витримали нерви, взявся шмагати малого Артема широким армійським паском, вимагаючи, аби той припинив свистюче неподобство, маленький Тьомик висловлював своє обурення й образу через несправедливе покарання тихеньким сюрчанням.

3

Я сидів на потріпаній картонці, сплівши ноги лотосом і присунувшись упритул до вогню. Був початок листопада, самісінький розпал весни у південній півкулі. Попри це ніч видалась зимною, і тілом час від часу прокочувались неприємні дрижаки. Склавши руки на грудях, я схилився над багаттям, вдихаючи запашне тепло, яке, зблискуючи жаринками, піднімалось угору до мерехтливих зір.

Після повного фіаско моєї афери із землею довкола Деліріона я і Тьомик вирішили якийсь час не потикатися в людні місця. Ми не місцевих боялися — з точки зору перуанців нічого страшного ми не накоїли. Просто Тьомик здогадувався, що його, безсумнівно, шукатимуть представники банку «Nordea», в котрому він випросив чималенький кредит на нашу останню махінацію, і покрити який поки що було нічим. Відтак ми всі втрьох, я, Артем та Маруся, подались у мандри, маючи намір кілька тижнів поблукати по перуанському безлюдді. Цього дня ми спинились прямо посеред пустелі Наска, десь на південному сході від Іки, неподалік від перших відрогів могутніх Андійських хребтів.

Тож я сидів на самоті, мерз, підкидав сухе гілляччя у вогонь, хукав на руки і коли-не-коли сумно зітхав. У наметі за моєю спиною Маруся дуже голосно подобалася Тьомику. А оскільки палатка у нас одна, от мені й довелось казна-скільки часу стриміти на холоді під зорями, сумовито втелющившись у вогнище.

Зрештою бурхливе безчинство за моєю спиною скінчилося і над пустельним плато встановилася божественна тиша. Я зітхнув з полегшенням…

Незабаром з-під тенту донеслось шарудіння й пухкання, а вже через кілька секунд, сяючи, немов вимитий до блиску бегемот, мій товариш підступив до багаття.

— Славна нічка! — прощебетав він, шумними ковтками вдихаючи прохолодне повітря.

— Ага… — не підіймаючи голови, прогугнів я у відповідь.

Я недарма на початку цієї історії вам про свист розказував. Позаяк саме після «цього діла» Тьомика конкретно пробиває: вийде він на свіже повітря, груди розправить і свистить, аж вуха завертаються. І нічого ти йому не зробиш, паразиту. Поки досита не насвиститься — нізащо не заспокоїться.

Ось так і цього вечора. Ще не встигло це білобрисе чудо морду з намету виткнути, а вже насвистувало якийсь хвацький марш. Потому Тьомик почав на все горло пересвистувати репертуар «Scorpions» та «Deep Purple», причому не тільки мотиви пісень, але й усі сольні гітарні партії. І, повірте, це було просто нестерпно. Краще б він займався коханням до самого ранку, аби тільки не вищебечував, наче очманілий соловей.

— Ти знов за старе… — сердито буркнув я, інстинктивно втискаючи голову в плечі.

Несподівано поскрипування рішучих кроків, що прилинуло звідкись із пустелі, а затим різкий і розлючений голос перервали Тьомикове художнє висвистування:

— Cojonudo! [36] Хто це тут свистить — ніяк насвистітись не може?! Тобі що, hijo de puta [37] , губи зсудомило чи, може, у дзьобик замість язика паровозний гудок вставили?!

36

Ні фіга собі! ( ісп.)

37

Сучий ти сину ( ісп.).

Я здригнувся, зрозумівши, що ми тут не самі, й інстинктивно потягнувся рукою за головешкою. Незнайомець горлав до нас англійською із жахливим акцентом, час від часу вставляючи в говірку добірну іспанську лайку.

Після секундної паузи розгніваний голос знову загримів із темряви, що обступала багаття:

— Ви що, геть чисто подуріли?! Розпалили вогнище посеред пустелі і свищуть, наче їм всі мізки суховієм видуло!

Я щосили глядів у пітьму, ковтаючи серцебиття, що підпирало зсередини горлянку, поки зрештою не розрізнив силует таємничого крикуна, що слабо виділявся на фоні чорного неба. Чоловік застиг на віддалі чотирьох-п’яти метрів від вогню і на перший погляд видався мені кострубатим та неоковирним: невисокий на зріст, вузькоплечий та короткошиїй, з товстими й незграбними, схожими на слонячі, ногами.

— Ви… ви хто? — боязко поцікавився я, все ще тримаючи руку на дровиняці, котра одним кінцем лежала у вогнищі.

— Я — Чіро Еспірідайон! — донеслось із темряви.

Чверть хвилини ми мовчали. Зрештою не вигадавши нічого кращого, я дурнувато бовкнув:

— А мене звати Макс. І я сильно змерз.

Після цих слів Чіро неначе трохи попустився і зробив кілька кроків уперед, вступивши у коло миготливих вогняних відблисків. Він все ще тримався осторонь, однак тепер я зміг його краще роздивитися. Непроханий візитер виявився літнім перуанцем з рідким посивілим волоссям, абияк зачесаним назад. Округле черевце надавало його статурі ще більшої недоладності, ніж мені здалося на перший погляд, а кумедне набрякле обличчя з приплюснутим носом і обвислими щоками чимось нагадувало морду добродушного французького бульдога. Підстаркуватий горлопан, либонь, і сам це розумів, а тому, щоби надати собі грізного вигляду, страшно хмурив брови.

— Хто свистів, я питаю?! — ще раз гаркнув незваний гість із пустельної чорноти.

— Це… це я свистів… — несміливо проказав Тьомик.

Чіро Еспірідайон несподівано пом’якшав і підступив упритул до багаття, відкрившись нам у повній красі. Ніякої зброї, важких чи гострих предметів він при собі не мав, а тому я зрештою відклав поліняку.

— Я б радив вам бути обережнішим і не свистіти багато, сеньйоре, — примирливо пробурчав потішний перуанець. — Це може погано закінчитись.