Навіжені в Перу

Марина вперше за весь час наших спільних поневірянь Перуанською республікою беззаперечно підтримала мою ідею. Разом ми легко уговтали Тьомика.

Після того, як мій напарник погодився спрямувати свій капітал у неяскраве, але спокійне русло чесного і малорентабельного бізнесу, нам залишилося тільки визначитись, куди саме вкладати гроші. Важка індустрія у Перу розвинута кепсько, землею чи, скажімо, нафтою мені чомусь не дуже кортіло займатися (та й грошей, чесно кажучи, таких уже не було), а тому я вирішив вгатити наші скромні інвестиції в харчову промисловість. Кілька тижнів клопітливих пошуків — і об’єкт для вливання Артемового капіталу було знайдено. Цим об’єктом стала невеличка ферма по розведенню морських свинок, загублена в Андах неподалік від руїн Мачу Пікчу.

Річ у тім, що морська свинка у Перу — найбільший делікатес. Її м’ясо ніжне й соковите, щось середнє за смаком поміж грудинкою молоденького кролика та стегном перепілки, а тому гарантовано задовольнить навіть найсуворішого гурмана. Для багатьох індіанських племен (інків у тому числі) м’ясо морських свинок було невід’ємною частиною щоденного раціону. Нині гризунів розводять на спеціалізованих фермах у Андах чи прибережних пустелях. Після досягнення оптимального віку морських свинок забивають, оббіловують і відправляють у супермаркети чи ресторани.

Тож на початку грудня я повів Тьомика і Марусю в гори, аби показати облюбовану мною ферму по заготівлі морських свинок. Ми виїхали з Куско [42] потягом, через годину доїхали до Ойянтайтамбо [43] , а звідтіля якийсь час пішки дерлися в гори.

— Що то за ферма? — спитався Артем по дорозі. — Що на ній розводять?

Присягаюся, я без усякого злого умислуне сказав йому про морських свинок.

42

Куско ( ісп.Cusco) — місто в перуанських Андах, адміністративний центр однойменного регіону. В минулому — столиця Інкської імперії.

43

Ойянтайтамбо ( кечуаOllantaytambo) — визначне інкське місто на півдні Перу в шістдесяти кілометрах на північний захід від Куско. Розташоване на висоті 2792 метри над рівнем моря. В часи Інкської імперії Ойянтайтамбо слугувало резиденцією для імператора Пачакуті. Складається з велетенських кам’яних терас та укріплень.

— Скоро все побачиш, друже! Впевнений, господарство тобі сподобається.

Через кілька годин ми нарешті дісталися до місця.

Перед нами відкрився маєток, який лишень з великим натягом можна було назвати фермою. На пласкій терасі, яка одним боком впиралась у прямовисну скелю, а іншим нависала над стометровою прірвою, стояла акуратна дерев’яна хатинка. Дворище навколо примітивної оселі обгороджував мур з недбало накиданих один на одного необроблених сірих каменів. Посеред подвір’я стояло шість квадратних загонів 4 x 4 метри з дротяною загорожею, кожен з яких розділявся фанерними перегородками на шістнадцять однакових комірок. У кожній з комірок крутились, спали чи їли — словом, займались своїми справами — по три-чотири морські свинки. Трохи віддалік на двох пеньках стояв стіл, збитий із грубо обтесаних дощок, на якому… Хоча про це далі, панове.

Коло хвіртки нашу делегацію зустрічали два дебелі, але незмінно усміхнені й життєрадісні перуанці (я завчасно попередив про наш приїзд). Хлопці були вдягнені у в’язані різноколірні кофти і темно-сині фартухи, страшенно брудні та заляпані кров’ю. Міцніший і старший з двох тримав в одній руці пару грубих брезентових рукавиць, а в іншій — товсту і гладку палицю. І дрючок, і рукавиці також аж почорніли від засохлої крові.

Я представив своїх супутників перуанцям, і ми потисли один одному руки. А тоді кажу до товариша:

— Можеш прогулятись, подивитися ферму, яка невдовзі стане твоєю власністю.

Тьомик якось дивно на мене скосив око, дуже повільно підійшов до одного із загонів і зазирнув усередину. Раптово я помітив, що у мого напарника тіпається нижня губа.

— Максе, — прошепотів він, — тут хом’яки… Цілі полчища різномастих хом’ячків.

Признаюсь, я був не готовий до такого повороту подій. Нутром відчуваючи наближення катастрофи, я стримано заперечив:

— Це не хом’яки, чувак. Це морські свинки.

Тьомик спалахнув:

— Будеш тут мені розказувати! Ти що, думаєш, я свині від хом’яка не відрізню?! — а потім додав тремтячим голосом: — Максе, що це за місце? Для чого ці невмиванці утримують тут стільки хом’ячків?..

Я глитнув слину і нічого не відповів.

У цей час старший перуанець зметикнув, що, либонь, зараз найбільш підходящий момент, аби показати гостям, як працює його ферма. Мило посміхаючись, він натягнув на руки рукавиці, правою зручніше ухопив кийок, а лівою поліз у найближчу комірку, звідки витяг за шкірку пузатого самця морської свинки. Тьомик збілів, наче крейда.

— Ану відпусти нещасну тваринку, — зціпивши зуби, прошипів мій напарник.

На жаль, чорноокий м’ясник ні бельмеса не тямив українською.

— Cuy! — посміхаючись, сказав він, теліпаючи гризуном у повітрі.

— Я кажу: негайно звільни всіх хом’яків! — мій товариш стиснув кулаки так, що на передпліччях проступили жили. — Не виводь мене, мавпо!

— Cuy! Cuy! — радісно кивав головою смаглявий фермер, метеляючи нещасною свинкою, наче ганчіркою, і навіть не здогадуючись, на що наривається.

— Що ти сказав? — Тьомика аж перекосило.

— Cu-u-uy!

— Максе, ти це чув? Ти чув, як він мене назвав?!!

— Не треба… — пробелькотів я.

На той момент я вже передумав вкладати гроші у харчову промисловість.

— Що не треба? — перепитав Тьомик.

Тим часом перуанець підійшов до стола, недбало уклав на нього приречену тваринку, а тоді, притримуючи пухнасте тільце лівою рукою, підморгнув Тьомику, після чого одним майстерним ударом палиці розтрощив гризуну череп. Затим він підняв самця за хвостик над собою і широко всміхнувся, показуючи усім нам: готово!

Я думав, Тьомика вхопить параліч. Його очі налилися кров’ю і вилізли з орбіт, щелепа відвисла, а руки затряслися, наче від ураження струмом. Наступної миті мій товариш по-звірячому загарчав і кинувся на ні в чому не винного перуанського фермера.

— Тьомо, ти чого? — верескнула Маруся.

Але напарника було не спинити. Він наскочив на широкоплечого м’ясника і спробував зацідити кулаком йому в писок. Перуанець, певна річ, не розторопав, що, в біса, діється, однак, на щастя, встиг зреагувати. Він по-боксерськи вклав голову між пліч і ухилився корпусом праворуч. Тьомик промазав, вліпивши рукою в порожнечу, внаслідок чого не втримав рівновагу і простягнувся долілиць. Фермер, який хвилину тому замочив самця морської свинки, відступив крок назад і щось швидко проговорив своєму молодшому колезі. Той миттю шаснув у хижу. (Я нічого не розібрав, бо вони перемовлялися мовою кечуа.)

Тим часом Артем зірвався на ноги, озброївся дрючком, залишеним на забризканим кров’ю столі коло покійного гризунчика, і, немов зомбі, посунув на беззахисного м’ясника. У ту ж мить з халупи виборсався молодий фермер з кочергою та граблями під пахвою. Граблі він залишив собі, а кочергу вручив своєму кремезнішому товаришеві.

Конфлікт, спричинений стратою нещасної морської свинки, неухильно набирав обертів. Я відчув, що мушу мерщій втрутитися, аби хтось із цієї веселої компанії не вирядився найближчим часом навздогін за пристукнутим гризуном.