Найкраще в мені

Вона поклала долоні на стіл.

– Ти серйозно вважаєш, що я захочу поїхати звідси й жити далі з думкою, що через мене ти зостався сам на все життя? Через мене?

Він подивився на неї:

– Я твоїх жалощів не просив. Я просто відповів на питання, а ти в моїй відповіді знайшла те, що забажала.

– То я не мала рації?

Замість того, щоби відповісти, він простяг руку, аби взяти ножа.

– Тобі ніколи не казали, що коли не хочеш знати відповіді, то й питати не треба?

Незважаючи на те що він відповів питанням на питання – а він завжди умів це, – вона не могла стриматися:

– Тоді, якщо навіть це й так, це не моя провина. Хочеш собі життя зруйнувати – вперед. Хто я така, щоби зупиняти тебе?

І тут Довсон несподівано розсміявся:

– Приємно знати, що ти аж нітрохи не змінилася.

– Ти вже вибачай, змінилася.

– Не дуже. Ти досі не можеш не вигорнути на мене все, що думаєш і відчуваєш, неважливо, що саме. Навіть якщо тобі здається, що я руйную власне життя.

– Мусить же тобі хтось на це вказати.

– А от якщо я трішечки тебе заспокою? Я теж не змінився. Я тепер сам, бо так було завжди. До нашого знайомства я робив усе, аби триматися подалі від свого дурнуватого сімейства. Коли я прийшов сюди, Так іноді по декілька днів ні слова до мене не казав, а коли ти поїхала, мене забрали до Каледонської в’язниці. Коли я вийшов, то в цьому місті нікому не був потрібний, тому поїхав геть. І так сталося, що відтоді я місяцями працював на платформі посеред океану, а це не те місце, де в людей складаються стосунки – так я насамперед усе це бачу. Звісно, є пари, які можуть витримати постійну розлуку, але й розбитих сердець вистачає. Просто так усе видається легшим, до того ж, я так уже звик.

Вона оцінила його відповідь.

– Хочеш знати, чи я вірю, що ти сказав мені усю правду?

– Та ні.

Несподівано для себе, вона розсміялася:

– Тоді можна інше питання? Ти не маєш відповідати, якщо не захочеш про це говорити.

– Ти можеш запитати про все, про що забажаєш.

– Що сталося у ніч того нещасного випадку? Я чула тільки узагальнення у виконанні моєї матері, але всієї історії не знаю досі, тому не знала, що з того було правдою.

Довсон мовчки пережовував їжу, спокійно проковтнув, а тоді вже відповів:

– Немає про що розповідати. Так замовив набір покришок для «Імпали», яку тоді ремонтував, але з якоїсь причини їх привезли не сюди, а в магазин у Нью-Берні. Він попросив забрати їх звідси, і я так і зробив. Того дня трохи дощило, і коли я дістався до міста, було темно.

Він зупинився, намагаючись віднайти сенс у тому, що не мало сенсу.

– Назустріч їхало авто, водій (може, то була й жінка, досі не знаю) дуже поспішав. Усе одно, хто б це не був, він перетнув роздільну смугу просто переді мною, і я смикнувся убік, аби уникнути зіткнення. Далі пам’ятаю лише, що те авто пролетіло повз, а моя вантажівка опинилася в кюветі. Я бачив доктора Боннера, але…

Він досі бачив це перед собою, бачив чітко й ясно, наче в страшному сні.

– Було враження, наче хтось повільно прокручує плівку, кадр за кадром. Я вдарив по гальмах й викрутив кермо, але дорога й трава були слизькими, і тоді…

Він замовк. Аманда торкнулася його руки:

– То була страшна випадковість, – прошепотіла вона.

Довсон нічого не відповів, тоді посовав ногами, і Аманда задала риторичне питання:

– Нащо ти визнав провину? Ти ж не пив, не перевищував швидкості.

Коли він знизав плечима, вона зрозуміла, що сама знає відповідь. Вона була простою, як два на два.

– Пробач, – мовила вона, відчуваючи, що каже зайве.

– Я розумію. Але не жалій мене, – сказав він. – Тобі має бути прикро за доктора Боннера, його сім’ю. Через мене він так і не повернувся додому. Через мене його діти зростали без батька. Через мене його дружина лишилася сама.

– Ти про це нічого не знаєш, – заперечила вона. – Може, вона знову вийшла заміж.

– Не вийшла, – відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

– А в тебе що, – раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. – Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

– Не знаю навіть, із чого почати.

Він узяв пляшку й долив обом.

– Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань – найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.

Конец ознакомительного фрагмента.