Не вбивай

Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було чогось гіршого сподіватися?

Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батьків перед злочином, хоч би вони його і Мотрю за те і видідичили, прокляли, прогнали від себе! Не допустити…

З жалем і тривогою дивився у вікно, в котрім перед годинкою бачив свою Мотрю. «Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?»

Світало.

Ранком панна Мар'яна і пан Згура від'їхали, наказуючи Мотрі, щоб вона довго не засиджувалася в своїм тихім, але Богом і людьми забутім гнізді. Як опаде листя з дерев і відлетять співучі пташки, тут навіть молодому подружжю вижити буде важко, — скука.

— Приїзди, Мотренько, на осінь у Батурин. Будемо розважати себе.

По виїзді гостей Чуйкевич виявив своїй дружині тайну.

Зжахнулася. Зразу не хотіла й чути про те, щоб уговорювати батьків. Відректися від їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платні, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совісті гріха.

Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о ратовання не одних тільки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, і загальної справи.

Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сірий літник і сіла в коляску.

Чуйкевич на коні відпровадив її до половини дороги, побажав доброго успіху і з тяжким серцем вернувся на хутір.

ЗАПІЗНО…

Був кінець серпня. Бузьки відлетіли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затяглеся на сльоту.

Наказний гетьман Василь Леонтійович Кочубей ходив по садку, що ріс біля його городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву. Любов Федорівна сиділа на ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула «амінь», зійшла по східцях на стежку і підступила до нього.

— Мабуть, чи не засльотиться, — сказала. Кочубей глянув на небо:

— І мені так воно, Любонько, здається.

— Коли б сльота та не спинила наших гостей.

— Ти про ченців?

— А про кого ж би.

— Неважно. Тиждень скорше, тиждень пізніше — все одно. А як і зовсім не приїдуть, то також, обійдеться.

— Що ти кажеш, Василю? — зжахнулася Любов Федорівна, — Не будемо спинятися в половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба.

— В тім-то й лихо, що ми його почали. Недобре мені серце віщує.

— Говориш, як перед вінчанням відданниця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Він у Києві. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тоді, як скінчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дійде до царського уха, так цар булави від тебе не відніме, щоб її у якісь другі, непевні руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним, з ласки Мазепи, і на той тільки час, а справжнім, і з волі його величества.

Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо.

Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїв і ластилися біля ніг.

Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці. «Підеш геть, кунделю мерзотний!» — гукала на них. Собаки, побравши хвости під себе, розбігалися по великому дворі.

Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх сап'яйцевими чобітьми.

Кочубеїха почала знову.

— І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залізо. Проволікати діла не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде до нього, то вже буде запізно.

— І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене.

— Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, получившися з Карпом і Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма?

Кочубей побачив, що він дійсно попався у таке становище, з якого іншого виходу нема, як тільки до царя.

Нараз заторохтів віз. «Може, вони?» — і Кочубеї повернулися до воріт.

Віз перед воротами спинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі світлиці.

— А де ж архімандрит? — питався отця Никанора.

— Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможності і просить балакати зі мною, якби це він у своїй власній особі приїхав.

— Гаразд. Розгостіться, будь ласка, а за хвилину зайдіть до моєї світлиці.

Ченці обмилися, очистили з пороху чоботи і ряси, розчесали довгі бороди і намастили волосся. Увійшла довірена служанка наказної гетьманші й попрохала отця Никанора до спальні Кочубея.

— Будь ласка, — казала, — проходячи крізь покої, замикати за собою двері. Так його милість Василь Леонтійович велів.

Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкі, старосвітські, скрипливі двері защіпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої двері були завішені килимом. Звідтіля вийшов Кочубей зі свічкою в руці. Поставив свічку на стіл і попросив отця Никанора сідати.

— Здорожений, — казав, — спічни собі. Сам пройшов усі покої кругом, запевнюючися, чи в них нікого нема. Вертаючи, замикав наглухо двері.

— На важне й важке діло покликав я тебе, — почав. — З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вірі нашій святій і всім нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася під короля. На смерть замучать нас уніяти і ксьондзи католицькі, остання нам виб'є година.

Отець Никанор встав, перехрестився до ікони, і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб не допустив до того.

— Бога взивай, а руки прикладай! — говорив Кочубей.

— На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, поміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богупротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни.

— Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу.

В цей мент відхилився килим, і появилася Любов Федорівна з образом Розп'яття на деревляній дошці.