Не вбивай

— Як Бог пострадав за нас, грішних, на хрестному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре.

Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними.

Тоді Кочубей виголосив:

— Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніятських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі другі витрати, переночуй, а завтра скоро світ вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву.

Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха, і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя.

Кочубей випровадив ченця до його світлиці, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до свого повного лона.

Думки її вірлом бистрокрилим високо попід хмари неслися.

Нараз у третій покій, крізь двері, котрими її чоловік пропустив Никанора, увійшла Мотря.

Любов Федорівна глянула, стрепенулася і образ на землю опустила. Впав, і стара струпішіла дошка розкололася на дрібні тріски. Порохно обсипало шовкову юбку Кочубеїхи.

Присіла, позбирала тріски і побігла з ними в свої покої.

Кочубей теж сильно здивувався, побачивши доньку, котра так несподівано, і то вночі, приїхала до нього. «Чи не посварилася з чоловіком і не втікла до батька, як колись від батька до гетьмана втікала?» — погадав собі.

Але Мотря заспокоїла його.

— Іван казав поздоровити вас, тату.

— Як же він?

— Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби.

— Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку?

— У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне.

Перевела дух.

— Це отець Никанор? — спитала нараз. Кочубей зробив великі очі.

— Ти звідки знаєш? Мотря скинула літник.

— Перейдім до другої світлиці. Перейшли. Тут посідали в кутку.

— Тату, — почала Мотря. — Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсгй чернець Никанор, але й за чим він до вас приїжджає.

— Невже ж? — і Кочубей зжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв її.

— Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні, — батьку мій рідний!

Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.

Кочубей оторопів. Насилу він послухав підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз являється Мотря і бентежить його. Відкликається до його розуму і серця. Хоч горда така, плаче перед ним, як дитина. Не робить же того ради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину… Чи не тривожить її погане прочуття?

Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зломаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер, захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і другим.

І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки.

Але якраз у цей мент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Федорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула:

— Мотре!

Мотря встала і підійшла звітатися з мамою.

— Яке лихо пригнало тебе під ніч? — спитала Любов Федорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли рішалося так важне для неї діло.

— Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас.

— Тривога?

— Батько знає яка.

Любов Федорівна глянула на мужа. Цей сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався.

— Василь Леонтійович! — гукнула на нього Кочубеїха.

Мовчав…

— Позакладало тобі! — повторила злісно.

Ані слова…

Любов Федорівна поставила свічник на стіл і сіла. В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Федорівна віддихала скоро й нерівно. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість.

Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку:

— Мамо! Хрестом святим лежу і благаю, покинь цей задум поганий!

Любов Федорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна.

— Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не обіцяєш понехати зраду.

— Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха. — І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!

Відняла руки Мотрі від своїх колін.

— Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не відмінилася. Мішаєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!

— Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю.

Кочубеїха згірдливо глянула на доньку.

— Ангеле хранителю, ти! — зашипіла. — Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!

Любов Федорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку: