Не вбивай

— Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.

— Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.

— Ми? Ні.

Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.

— Кашу без сала варять.

— Сало з табору вивозять.

— Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.

— За горілку, як за ліки, плати.

— Але службу робити треба.

— Маєтки на нашій кривді збивають.

— Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході.

— Кидаймо табор!

Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.

— Брешете з-поза плота?..

Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.

— Гетьман не втік. Гетьман тугі

— Де?

— Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.

— Потривожили нас.

— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.

— Я? Брешеш…

До сутичок доходить.

На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.

— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?

— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть» «Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю».

— І повів?

— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.

— Та й хитрий Скоропад.

— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.

— А шведи що?

Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.

— А цар?

— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.

— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.

— А люди що?

— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.

— Зрадник?

— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.

— Пекло скрізь.

— Але там гірше, як де. Товпа росте.

Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.

Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають.

— Із Стародуба?

— Так, милосте ваша.

— Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.

— Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.

— Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.

— Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.

— Яка в Стародубі залога?

— Чотири баталіони й чотириста драгунів.

— Мало вам було? Чому не пристали до них?

— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.

— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!

Рукою показав на канцелярії військові.

Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.

Товпа розходилася.

— Гетьман гнівний.

— Не мине їх кара.

— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.

— Не покарають.

— Ні, ні… Але ж гетьман гнівний!

— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався…

— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.

— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.

— Правда…

НАРАДА

Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.

Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.

— Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.

— Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.

Ломиковський злісно відтручує його від себе.

— Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:

Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.

— До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.

— Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, — зітхає Ломиковський.

Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.

— Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.

— Панове, знаєте, яке моє діло.

— Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.

— Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує.

— Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, — cunctaror [39] , не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!

39

Зволікач (латин.).