Не вбивай

Обезоружив старшин. Не знають, що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо.

— Цар чи там Меншиков, народ у Стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє, — правда?

— Правда, милосте ваша.

— І ви турбуєтеся?

— Як же не турбуватися?

— Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут.

— Не гніваємося, а журимося, милосте ваша, — перебиває Ломиковський.

— Гадаєте, Мазепа збожеволів.

— Того ми ніяк не гадаємо.

— Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню.

— Дивиться на старшин. Ті спускають очі. Гетьман бере Ломиковського за гузик, приневолює голову піднести вгору.

— Знаєте, що я вам скажу?

Чекають.

— Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть що хочете з собою. От що! Перестрашив їх, як дітей.

— Знаєте, до чого те все провадить?

Мовчать.

— Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?

Притакують.

— Далеко ми такою дорогою не зайдемо, — правда?

В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину — мусить іти. Інакше — годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута і — пропадаймо. Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив.

— Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити? — Дивився на них.

Апостол відкашельнув.

— Послами від полків прийшли, послів не карають.

— Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, Миргородського, Лубенського і Прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж приказу не сповнили? Добре, якщо ми не підемо з царем, — додав тихіше, — а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду.

— Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив дальше.

— Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!

Мовчали…

— Кажіть же бо!

Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них.

— Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався я зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами.

Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава:

— Прочитай їм, Пилипе!

Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.

— Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православну віру, завадить унію, народ шляхті в хлопи перестає?

— Дякуючи Богові, — ні, — відповів Апостол.

— Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?

— Кому ж довіряти, як не милості вашій?

Дякували і хвалили його великий політичний хист.

— Коли так, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?

— Журимося, як би нам скорше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну.

— Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вожда.

Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець…

— Післанець якийсь.

— Так пізно.

— Може, від царя…

Прощали гетьмана і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.

Гетьман позіхає. «Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?»

Гетьманові робиться страшно. «Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. «Не піддаватися старості і втомі. Витривати на позиції аж до кінця. Не здавати її».

Покликав Кендзеровського.

— Хто там такий?

— Царський післанець з письмом.

— Постели мені. Спати хочу. Нездужаю.

Кендзеровський стелить і помагає роздягатися Мазепі.

— Що за чоловік цей післанець, — не знаєш?

— Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?.

— Хай підожде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити.

— Це посол від царя.

— Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів?

ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ

Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Нецікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, це столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь — дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позапрятували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля.

Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзеровський.

— Підніми занавіску. Яка погода?

— Мрачно. Заслотиться, мабуть.

— Післанець де?

— На кватирі.

— В кого?

— В генерального писаря. Покликати?

— Ще час. Подай мені води.

Гетьман миється і снідає.

— Що в таборі нового?

— Як звичайно.

— Бешкетів не було?

— Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають.

— Зі стародубського полку?

— Так, ваша милосте.

— Що кажуть?

— Шведів хвалять, нарікають на Москву.

— Стара пісня. А більше?

— Шведські прокламації показують.

— Та-ак? Які ж вони?

— Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрон заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем.

— Цікаво. Поклич післанця.