Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Чудова криївка! — промимрив Кучма, пережовуючи конюшину й нюхаючи опалий цвіт чорної калини. — Подумати лишень, скільки ми всього навчились за ці мандри! Вдома ми б і за все життя такого не пізнали. А тепер ми навіть уміємо рити нори. Ще й літати навчимося, чого доброго! Чи ви помітили, що тут зовсім інший грунт, аніж там, у нашій колишній колонії? І пахне інакше, й інакше навіть обвалюється!
— Ти нагадав мені про одну річ — я саме хотів спитати тебе про це, — сказав Ліщина. — У тій жахливій Первоцвітовій колонії мені сподобалось єдине — їхня зала. От коли б нам і тут таку зробити! Чудово мати під землею таке місце, де можна зібратися всім
— Я знаю ось що, — поміркувавши, відповів Кучма. — Якщо просто так вирити під землею велику порожню залу, то в ній може обвалитися стеля. Отже, треба, щоб щось тримало дах. А що тримало дах у Первоцвітовій колонії?
— Коріння дерев.
— І в нас є коріння дерев. Але чи воно таке, як треба?
— Треба розпитати Суницю — хай розкаже все, що знає про їхню велику нору. Але чи багато він знає? Я певен, що його ще й на світі не було, коли вирито їхню залу.
— Принаймні тепер він не загине, коли в тій їхній залі обвалиться стеля. Вся та колонія — суцільний тхарн, саме заціпеніння, як сова серед білого дня. Йому ще стало кебети накивати звідти п'ятами.
Над пшеницями вже сутеніло, хоча довгі червоні промені сонця ще осявали шпиль пагорба. Запахло прохолодою, близькою ніччю. Мимо прогув хрущ. Давно вже помовкли коники в траві.
— Скоро вилетять на полювання сови, — мовив Кучма. — Рушаймо нагору!
Цієї миті з окутаного сутінню поля долинув сигнал тривоги — хтось тупнув лапою, потім тупнуло ближче, блиснув білий хвостик. Кучма й Ліщина вмить кинулися до канави. Тепер, коли вона їм знадобилася по-справжньому, з’ясувалося, що канава ще вужча, ніж їм видалося спочатку. В ній і двом було тісно, а тут на них сторчголов скотилися ще й Вероніка з Кульбабою.
— Що там таке? — спитав Ліщина. — Що ви почули?
— Щось там іде попід живоплотом! — випалив Вероніка. — Якийсь звір! І тупотить — страх!
— А ти його розгледів?
— Ні, і запаху не рознюхав. Вітер відносить запах. Але ходу я чув досить добре.
— І я почув ходу, — сказав Кульбаба. — Щось чимале, завбільшки з кроля, і рухається воно незграбно, хоч начебто й старається ховатись за живоплотом.
— Гомба?
— Ні, не гомба! — заперечив Кучма. — Що-що, а лисичий дух ми вчули б! Швидше всього — то кіт. А що як горностай? Гой, гой, у емблеєр грайр! От досада! Посидьмо нищечком, та якщо воно вчує нас — усі врозтіч!
Кролі принишкли, чекаючи. Ось долинув далекий, але виразний звук: щось ніби плакало чи голосило, то тихіше, то гучніше. Дарма що не схоже ні на чий мисливський клич, але те голосіння здавалося таким неприродним і моторошним, що Ліщина похолов від жаху. Та ось ніби все стихло.
— В ім’я Фрітха, що воно так кричить? — спитав Кучма. Хутряна шапка наїжилася в нього на голові.
— Невже кіт? — мовив Вероніка, широко розплющивши очі.
— Ні, це не кіт! — заперечив Кучма, розтягти рота в неприродній гримасі. — Це не кіт! Хіба ти не знаєш, що це? Хіба твоя мати… не розказувала тобі?
— Ні, ні! — вигукнув Кульбаба. — Це якийсь птах… чи пацюк…. поранений…
Вигнувши спину дугою і насилу повертаючи голову на закляклій шиї, Кучма звівся на ноги.
— Чорний Кріль з Інле! — прошепотів він. — А хто ж іще… поночі, в такому місці?
— Не говори так! — вигукнув Ліщина, тремтячи й сам.
Раптом голос почувся вже зовсім близько. Тепер сумніви розвіялися: це був голос кроля, але змінений до невпізнанності. Можна було подумати,
що лине він із самих верховин холодного темного неба, таким надприродним видавався цей невтішний плач. Спочатку воно тільки голосило, а тоді — тут не було помилки! — всі кролі виразно розчули слова.— Зори, зорн! Погибель, погибель! — кричав страшний, пронизливий голос. — Усі загинули! Зорн!
Кульбаба запхикав. Кучма зашкрябав лапами, ніби щоб заритися в землю.
— Спокійно! — сказав Ліщина. — І не засипай мене землею! Дай послухати!
Тієї миті голос цілком виразно вигукнув:
— Тлайлі! О Тлайлі!
Від цього поклику четверо кролів заціпеніли з жаху. Й тоді Кучма, дивлячись просто перед себе знерухомілим, осклілим поглядом, почав ривками посуватися до виходу з канави.
— Треба йти, — пробурмотів він так глухо, що Ліщина ледве вловив його слова, — треба йти, коли тебе кличе Чорний Кріль!
Ліщина був такий наляканий, що не міг дати ладу своїм думкам. Як і тоді, на березі річки, все довкола йому стало мовби нереальне, туманець нестями огорнув йому розум. Хто кликав Кучму на ім’я? Адже тут жодне живе створіння ще не чуло його імені! Одне тільки він знав напевне: Кучма зараз безпомічний, тож треба неодмінно затримати його в канаві!
Продершись повз Кучму, Ліщина притис його до стінки канави.
— Сиди на місці! — видихнув він. — А я гляну, що то за кріль.
Ледве тримаючись на неслухняних від страху лапах, він змусив себе вийти на відкрите поле. Поблизу нікого не було.
— Хто там? — гукнув він.
Відповіддю було мовчання, і він хотів уже ще раз гукнути, коли знов обізвався той самий голос:
— Зорн! О, зорн!
Голосіння долинало від живоплоту край поля. Ліщина обернувся в той бік і не зразу роздивився під кущем болиголову скоцюрбленого кроля. Підбігши ближче до тієї прояви, спитав:
— Хто ти? — але знов не дістав відповіді. Що було діяти? І тут позад себе почув шерех.
— Це я, Ліщино! — мовив Кульбаба здушеним від страху голосом.
Удвох вони підступили ще ближче. Проява не ворухнулась. При тьмяному світлі зірок вони розгледіли такого ж кроля, як і самі, тільки геть виснаженого. Його задні лапи тяглися позаду, мов паралізовані. Він поводив туди-сюди невидющими білками витріщених очей, а тоді, так і не знайшовши ліків од непідступного страху, почав лизати своє роздерте й закривавлене вухо, що звисало йому на писок. Так, це був той самий кріль, який допіру кричав і голосив, ніби прикликаючи лиху Тисячу збігтися звідусіль та позбавити його від мук, що їх несила йому була терпіти.
Обидва кролі впізнали в ньому капітана сендлфордської Оусли — Падуба.
20. СОТИ Й МИША
У старій їхній колонії Падуб посідав важливе місце. Він із великою мужністю виконував щонайтрудніші доручення Треари, тож Головний Кріль цілковито покладався на нього. Хоча того незабутнього вечора Падуб із власної ініціативи прискочив, щоб арештувати Кучму, але помстивим він не був. Просто він не терпів неладу, сам завжди неухильно виконував свої обов’язки й вимагав того ж від інших. Тверезомислячий, непихатий, сумлінний, хоч і не дуже, як на кроля, здатний на витівки, він був природжений заступник ватажка. Коли Ліщина й П’ятий задумали втечу, вони і в думці не припускали зманити Падуба з собою. Просто так капітан нізащо не покинув би колонії. А тепер він — біля підніжжя Вотершипського пагорба! Та ще в такому жалюгідному стані! Диво дивне, неймовірне диво!