Небезпечнi мандри

Побудова зали, яку кролі вже встигли наректи Сотами, стала своєрідним тріумфом Суниці. Ліщина обмежився тим, що організовував копачів, а всі інженерні клопоти полишив на Суницю. Робота велась позмінно: кролі, що попрацювали якийсь час, виходили на поверхню попастись, побавитись та просто полежати на сонечку. День хилився вже до вечора, і весь цей час довкола панувала тиша, якої не порушували ні люди, ні трактори, ні навіть худоба. Кролі дедалі більше цінували цю перевагу, здобуту завдяки прозірливості П’ятого. Надвечір почали проглядати обриси великої зали. У північній її частині букові корені утворили щось ніби несиметричну колонаду; в центрі був відкритий простір, а далі, де не було опорних коренів, Суниця подекуди лишив блоки неторканої землі, тож вийшли наче земляні колони, які поділили південну частину зали на чотири затишні ніші. З цих ніш вузькі ходи вели до кролячих спалень.

Ліщина був задоволений — він бачив, що колонія буде просто чудова. Разом із Срібним вони вмостилися біля входу в тунель, коли це хтось застережливо тупнув лапою, залунали вигуки: «Яструб! Яструб!», і кролі сипонули до криївок. Ліщина і так був у безпеці, тож нікуди не втік, тільки з-під лісової тіні став спостерігати за осонценими обширами трави. Ось він побачив боривітра: опустивши облямований чорними пір’їнами хвіст, птах ширяв, вишукуючи здобич.

— Невже отакий малюк посміє напасти на кроля? — спитав Ліщина, побачивши, що птах опустився нижче й знов завис у повітрі.

— Може, й не посміє, — відказав Срібний, — але ж і ти не зважишся вийти зараз на пашу?

— А я залюбки став би на герць із яким-небудь елілем, — пролунав за їхніми спинами голос Кучми, який виліз тунелем нагору. — Надто вже ми всіх боїмося! Звісно, з яструбом не дуже позмагаєшся, особливо коли він падає на тебе з висоти. Хижий птах може подолати й великого кроля, якщо нападе зненацька.

— А бачите мишу? — раптом сказав Срібний. — Он там! Бідолашка!

Недалеко від їхньої нори в невисокій траві сиділа полівка. Вона, очевидно, зайшла надто далеко від своєї нірки й тепер не знала, як їй бути. Тінь боривітра ще не впала на неї, але раптове зникнення кролів змусило її насторожитись; вона завмерла, припавши до землі й очима шукаючи рятунку. Птах іще не побачив її, але мав неодмінно побачити, як тільки вона ворухнеться.

— Ну, тепер їй капець! — мовив Кучма не без жорстокості.

Ліщина, мовби його хто підштовхнув, вискочив із нори на пагорбок, а тоді — на осоння. Миші не розуміють кролячої мови, але існує дуже простий жаргон полів і лісів, і Ліщина крикнув на цьому жаргоні:

— Біжи! Сюди! Швидко!

Миша глянула на нього, але не зворухнулась. Ліщина повторив ці самі слова, й тоді миша раптом помчала до нього — саме тієї миті, коли боривітер ковзнув убік і вниз. Ліщина шаснув у нору. Обернувшись, побачив, що полівка біжить за ним. Ураз боривітер ковзнув ще нижче в косому польоті, склав крила й каменем упав додолу. Не встиг Ліщина відскочити далі в нору, як миша прослизнула поміж його передніми лапами. Тієї самої миті боривітер дзьобом і кігтями вдарився в голу землю перед норою.

Птах люто забив крильми, й три кролі побачили його страшні круглі очі, що на секунду зазирнули просто до них у тунель. А тоді полетів геть. Швидкість, сила його падіння, та ще під самісіньким їхнім носом, жахнула кролів. Ліщина, сахнувшись назад, збив з ніг Срібного. Мовчки кролі приходили до тями.

— Ну як, хочеш помірятися силою з цим елілем? — спитав Срібний Кучму. — То попередь мене. Залюбки прийду подивитись!

— Ліщино, я знаю, що ти не дурень, — сказав Кучма, — але яке нам пуття з цієї миші? Чи не збираєшся ти давати прихисток кожному кротові чи землерийці, що не втрапить до своєї нори?

Миша не ворушилася — сиділа, припавши до землі.

— Може, яструб іще тут, — сказав він. — Побудь у нас. Підеш потім!

Кучма хотів ще щось сказати, коли перед норою з’явився Кульбаба. Він легенько відсунув мишу лапою і заліз у нору.

— Ліщино, — заговорив він, — я надумав прийти й розповісти тобі про Падуба. Зараз йому вже набагато краще, але ніч у нього була дуже тяжка — і в нас теж. Скільки разів було: наче от-от засне, та як кинеться, як закричить! Я вже думав, що він божеволіє. А Чашечка молодець — весь час говорив до Падуба, переймаючи жарти від Дзвіночка. І Дзвіночок не змовкав. Над ранок Падуб геть знесилів, і ми коло нього вибилися з сил. Цілий день проспали. А після обід капітан прокинувся і вже наче став більше схожий на самого себе, навіть на сильфлай виходив. Він поцікавився, де ти з усіма будеш увечері, а я й сам не знав, то прийшов тебе спитати.

— Значить, він спроможний розмовляти з нами? — спитав Кучма.

— Здається, так. Наскільки я можу судити, це будуть для нього найкращі ліки: посидить із нами всіма, то, либонь, більш не матиме такої страшної ночі.

— Ну, а де ж ми спатимемо сьогодні? — спитав Срібний.

Ліщина подумав. Соти були ще не зовсім готові, але, мабуть, уже зручніші за нори під глодом. А якщо недоробки заважатимуть — тим більше виникне бажання їх усунути. Всім, певне, приємно буде відчути наслідки своєї тяжкої сьогоднішньої праці — куди приємніше щось тут доробити, ніж ночувати третю ніч у крейдяних норах.

— Думаю, що тут, — сказав він. — Але чи захочуть інші?

— А що робить тут ця миша? — поцікавився Кульбаба.

Ліщина пояснив. Кульбаба спантеличився, як перед ним Кучма.

— Щиро кажучи, я тоді ні про що не думав, коли вискочив допомогти їй, — сказав Ліщина. — Одначе зараз я дещо надумав, потім поясню. Насамперед ми з Кучмою повинні піти поговорити з Падубом. А ти, Кульбабо, збігай, будь ласка, розкажи всім те, що розказав нам, та попитай, як вони хотіли б провести вечір.

Вони знайшли Падуба, Дзвіночка й Чашечку біля того самого мурашника, з якого Кульбаба вперше оглянув шпиль пагорба. Падуб якраз обнюхував лілову орхідею: бузкові квіточки легенько гойдалися від доторків його носа.

— Не лякай її, капітане, а то ще полетить геть! — мовив Дзвіночок. — А може, це сонечко? Он скільки по ній цяточок!

— І коли ти нажартуєшся, Дзвіночку? — добродушно відказав Падуб. — Нам треба добре вивчити цю місцевість. Я не знаю і половини тутешніх рослин. Ця, звісно, не годиться в їжу, але тут хоч бедринцю багато, а він кролям дуже корисний.

Ліщина й Кучма зраділи, побачивши капітана в доброму настрої. Ліщина висловив надію, що Падуб настільки гарно себе почуває, що зможе приєднатися до всіх, але той перебив його запитанням:

— А багато вас усіх?

— Грайр! — відказав Кучма.

— Всі, що залишили колонію разом із тобою?

— Усі до одного, — відповів гордо Ліщина.

— А це хто біжить сюди? Його не було в нашій колонії.

З букового ліска до них мчав Суниця. Наблизившись, він почав виробляти такі самі дивні танцювальні рухи головою і лапами, якими привітали мандрівників на мокрому лузі господарі колонії пасток. Але зразу ж схаменувся, трохи знітився і, щоб не дати Кучмі побурчати, квапливо заговорив до Ліщини.

— Ліщино-ра! — сказав він (при цьому Падуб вражено сіпнувся, але промовчав). — Усі бажають лишитись сьогодні на ніч у новій великій норі й сподіваються, що капітан Падуб зможе розповісти, що сталось та як він прийшов сюди.

— Атож, ми всі хотіли б послухати твою розповідь, капітане, — підхопив Ліщина. — Це — Суниця, він пристав до нас дорогою, і ми раді, що він з нами… Як ти, зможеш розповідати?

— Зможу, — відповів Падуб. — Але мушу застерегти: серця ваші обіллються кров’ю, коли ви це почуєте!