Небезпечнi мандри

— Якщо я не помиляюсь, — почав він, — живеться нам тут непогано! Вже ніхто не скаже, що ми — гурт глессілів! І все ж мене турбує одне питання. Мені навіть дивно, що з усіх нас я перший заводжу про це мову. Якщо ми цього питання не розв’яжемо, то колонія наша, попри всі наші старання, загине!

— Як це? В чім річ, Ліщино? — спитав Кучма.

— Пам’ятаєте ви Нільдрогайн?

— Вона перестала бігати! Ми співчуваємо Суниці, але до чого тут Нільдрогайн?

— У нас немає жодної кролиці, а якщо немає кролиць, то й кроленят немає, а без них за кілька років колонія вимре!

Досі вони тільки й робили, що змагалися зі смертю, а щохвилинна боротьба за виживання не дозволяє навіть подумати про інші потреби. Але нині, сидячи проти вечорового сонця на затишному, безлюдному пагорбі, знаючи, що позаду — вигідна підземна оселя, й відчуваючи, як трава в його шлунку збивається в кульки, Ліщина сумував — сумував за подругою. Решта промовчала, але Ліщина зрозумів, що його слова досягли мети.

Сонце пірнуло ще нижче. Нарешті Ожина запитав:

— Що ж діяти? Знов подаватися в мандри?

— Може, обійдеться навіть без мандрів, — відповів Ліщина. — Просто треба десь знайти кілька кролиць і привести їх сюди.

— А де їх узяти?

— В іншій колонії.

— Але хіба є ще якась колонія на цих пагорбах? Хоч би звідки дув вітер, а кролячого духу не чути!

— Але ж у нас є птах! Птах може облетіти околиці й принести нам потрібні вісті!

— Блискучий задум, Ліщино-ра! — захоплено вигукнув Ожина. — Цей птах за один день вивідає стільки, скільки ми не вивідаємо і за тисячу днів! А ти певен, що ми зуміємо умовити його? Чи не полетить він зразу ж, як тільки піддужчає, чи не покине нас?

— Не знаю, — відповів Ліщина. — Треба тільки добре годувати його та сподіватися на краще. Але слухай, Кучмо, ти так подружив із ним, то чи не міг би ти пояснити йому, як багато це для нас важить? Адже йому досить буде разок облетіти пагорби й сповістити нам усе, що він побачить.

— Покладіться на мене, — запевнив друзів Кучма. — Я з ним домовлюся!

Незабаром усі кролі в колонії вже знали, що непокоїть Ліщину, і перейнялися його тривогами. В тому, що він висловив, не було нічого вражаюче-несподіваного. Просто Ліщина, як і годиться Головному Кролеві, виявився речником усіх таємних сподівань, що помалу визрівали в колонії і стали після його слів явними. Але всіх вразила його думка використати для розвідки чайку. Навіть Ожина не додумався б до такого! Звісно, всі кролі — природжені розвідники, але зробити своїм розвідником такого дивного й лютого птаха… Всі кролі були переконані: якщо Ліщині це вдасться, то розумом їхній Головний зрівняється з самим Ель-аграйрою!

Ще кілька днів пішло на нелегке добування харчу для Кегаара. Жолудь і Чашечка хвалилися, що вони в колонії найкращі комахолови, і назносили безліч жучків та коників. Якось після обід Кучма розбудив Ліщину, що нині, як і в колишній колонії, ділив лігво з П’ятим, — і сказав, що Кегаар хоче з ним поговорити. Ліщина негайно пройшов до Кегаарового передпокою. Йому кинулося в вічі, що голова чайки линяє і вся стає біла, тільки за кожним оком лишається по темно-коричневій цяті. Він привітався до нього і здивувався, коли Кегаар, трохи затинаючись, відповів йому кролячою мовою. Очевидно, він приготував свою коротку промову заздалегідь.

— Пане Лішшино, ваші кролі багато для мене роблять! І я не помер! Скоро я — здоровий! — сказав він.

— Дуже радий це чути! — відповів Ліщина.

Далі Кегаар перейшов на мішану мову лісів і полів:

— Пан Кушма — дуже хороший хлоп!

— Авжеж!

— Він казати: ви не мати мам! Це вам біда!

— Це справді так! Ми не знаємо, що робити. Ніде поблизу немає майбутніх матерів колонії! — відповів Ліщина.

— Слухай! Я мати великий, гарний плай! Крило моє — крашше, скоро здорове! Вітер кіншати, тоді я летіти! Летіти для вас! Знайти багато мам, казати вам, де вони є, — гордо проголосив Кегаар.

— Яка чудова думка, Кегааре! Ти молодець, що таке придумав! Ти — дуже хороший птах!

— Цей рік для мене мам уже нема! Пізно! Всі наші мами сідати на яйка! На той рік шукати мам! А зараз — літати для вас!

— А ми зробимо для тебе все, що можемо!

Наступного дня вітер ущух, і Кегаар зробив два пробні польоти. Але тільки через три дні він зміг вилетіти на пошуки. Був чудовий червневий ранок. Кегаар видобував із мокрої трави равлика за равликом і трощив їх своїм великим дзьобом, а тоді раптом обернувся до Кучми й сказав:

— Тепер я летіти для вас!

Розкинувши віялом свої широкі крила, так що вони аркою здійнялися над Кучминою головою, Кегаар махнув ними й похитав на знак прощального привіту. Прищуливши вуха в потоці здійнятого Кегааром вітру, Кучма невідривно стежив, як чайка важко піднялася в повітря. Набравши висоту, Кегаар описав півколо й щез за північним краєм пагорба. А Кучма поспішив до ліска з новиною: Кегаар вирушив на пошуки!

Птах не показувався кілька днів — довше, ніж сподівалися кролі. Ліщина почав уже подумувати, чи повернеться він узагалі, чи не полетить, піддавшись велінню інстинкту, на береги Великої Води. Він як міг тамував у собі ті сумніви й тривоги, але якось не втерпів і спитав у П’ятого, коли вони опинилися на самоті:

— Як ти думаєш, чи повернеться Кегаар?

— Неодмінно повернеться, — без тіні вагання відповів П'ятий.

— І що ж то він нам принесе?

— Звідки мені знати? — відказав П'ятий. Але згодом, уже засинаючи в лігві, зненацька пробурмотів: — Усі дари Ель-аграйри принесе цей птах: хитрі витівки, великі небезпеки й благоденство нашій колонії!

Та коли Ліщина взявся його розпитувати, П’ятий тільки здивувався, ніби й не пам’ятав своїх слів, і нічого більше не зміг додати.

Одного надвечір’я, коли легкий північний вітерець доносив із лугів запах сіна, до Сотів кулею влетів Кучма її переможно оголосив, що Кегаар повернувся. Ліщина, тамуючи хвилювання, звелів усім сидіти на місці, поки він сам поговорить із птахом, але тут-таки передумав і взяв із собою П’ятого та Кучму.

Кегаар уже сидів у своєму передпокої. Там було повно пташиного помету, тхнуло не дуже гарно. Кролі ніколи не справляють потребу в своїх підземних оселях, тож Ліщина подумки засуджував Кегаарову звичку загиджувати своє гніздо. Але тепер він так жадав почути добрі вісті, що навіть дух чаїного помету видавався йому приємним.

— Я дуже радий, що ти вернувся, Ксгааре! — сказав він. — Ти стомився?

— Крило ше томитися! Літай трохи, сиди трохи, то фсе добре.

— Їсти хочеш? Принести тобі комах?

— Гаразд! Гаразд! Ви добрі хлопи! Хошу багато жуків!

(Усіх комах Кегаар називав жуками).

Видно було, що він знудьгувався за турботливими послугами кролів і радів своєму поверненню до колонії. Дарма що сам міг добути собі вечерю, він, очевидно, гадав, що цілком заслужив на те, щоб йому подали їсти до передпокою. Кучма зібрав своїх фуражирів, і Кегаарів апетит змусив їх працювати до самого заходу сонця. Нарешті Кегаар глянув проникливо на П’ятого й спитав:

— Ну, пане Малий, ти знати, які я нести вісті?