Небезпечнi мандри

Обидва оусланці відірвалися від своїх нападників, озирнулись і щезли в лісі. Падуб вивільнився від Кучми й, присівши на задні лапи, замолотив передніми, загарчав. Враз супроти нього став Ліщина.

— Іди геть! — мовив Ліщина, твердо й спокійно. — Геть, а то ми вб’ємо тебе.

— Ти тямиш, що кажеш? — огризнувся Падуб. — Я — начальник Оусли! Знаєш ти це чи ні?

— Іди геть, — повторив Ліщина, — а то тут тобі й смерть.

— Це тобі смерть буде, — відказав Падуб. Не зронивши більше й слова, він теж подався назад, до лісу.

У Кульбаби юшила кров з плеча. Biн полизав ранку, а тоді обернувся до Ліщини:

— Вони не забаряться, ось-ось повернуться, Ліщино. Нагрянуть усією Оуслою, і тоді непереливки нам будуть!

— Треба негайно рушати, — докинув П’ятий.

— Так, це вже час і пора, — погодився Ліщина. — Гайда, за течією струмка! Йдемо понад берегом, щоб не розгубити одне одного.

— Послухай моєї ради… — почав Кучма.

— Якщо ми хоч трохи довше затримаємось тут, то я вже не зможу тебе послухати, — урвав його Ліщина.

І повів перед — із канави та в долину схилом. П’ятий біг поруч нього. Не минуло й хвилини, як зграйка кролів зникла в залитій місячним сяйвом ночі.

5. У ЛІСІ

Місяць хилився до небокраю, коли долина закінчилась, перед утікачами постав ліс. Розбрівшись віялом, перебіжками наздоганяючи одне одного, вони подолали півмилі, тримаючись берега струмка. Ліщина вкотре уже гадав, чи не почує позаду звуки погоні, коли перед ним темною стіною виріс ліс. Струмок далі ховався серед дерев.

Кролі не полюбляють тінявих, сирих лісів, де немає трави і де в кущах повно всякої небезпеки. Ліщина не боявся грізного вигляду дерев. А все ж, подумалось йому, Падуб навряд чи наважиться слідом за ними заглибитися в хащі. Треба йти далі понад струмком — це безпечніше, ніж блукати полями, ризикуючи прибрести насамкінець знов назад до колонії. І він вирішив не радитися з Кучмою, а вести всіх просто в ліс, сподіваючись, що вони підуть за ним.

«Якщо тільки ми не вскочимо в халепу й струмок виведе нас із лісу, — думав він, — то колонія нас уже не дістане, а там пошукаємо, де б перепочити. Здебільшого вони ще нівроку, а от П’ятий і Чашечка скоро зовсім виб’ються з сил».

Здавалося, ліс повний всякого шуму. Тхнуло вогким листям і мохом, голосно плюскотіла вода. Тут струмок невеличким водоспадом уливався в озерце, й серед дерев розлягався такий плюскіт, наче це було в печері. Вгорі шамотіли, мостячись по гніздах, птахи, нічний вітерець шепотів серед листя, то тут, то там падали сухі галузки. А звіддалік долинали ще якісь лиховісні, незнані звуки.

Все невідоме здається кролям небезпечним. Перша реакція — злякатись, друга — кинутися геть. Знов і знов мандрівники лякались, аж поки майже зовсім знесилились. Але що означали всі ті звуки й куди було тікати в цій хащі?

Кролі збилися щільніше докупи. Просувалися тепер повільніше. Незабаром вони загубили струмок, перебігаючи через осяяні місяцем галявини й зупиняючись серед кущів із нашорошеними вухами й широко розплющеними очима. Місяць був уже зовсім низько, крізь верховіття сочилось його ніби постаріле, густіше, зжовкле світло.

З купи торішнього листя під падубом Ліщина подивився на вузьку стежку, облямовану обабіч заростями папороті й хмизу. Папороть ледь колихалася від леготу, вже на самій стежці нічого не було видно, крім розсипу торішніх жолудів під дубом. Що там, у заростях? А далі, ті поворотом стежки? Чи не чигає там щось небезпечне? Він обернувся до Кульбаби, що опинився поруч.

— Ви всі зачекайте тут, — мовив він. — Коли добіжу до повороту, я тупну. А якщо вскочу в халепу, веди всіх геть звідси.

Не чекаючи на відповідь, вискочив із прихистку й помчав стежкою. Ось він уже й під дубом. Зупинився на мить, роззирнувся й побіг до повороту. Стежка й далі була пустельна, тільки вже вела трохи вниз, до дубового гайка. Ліщина тупнув — і за кілька секунд Кульбаба вже був поруч нього. Попри весь свій страх і незвичайне напруження, Ліщина відзначив подумки, який прудкий Кульбаба.

— Ти молодець, — прошепотів Кульбаба. — Важиш головою за нас усіх, як Ель-аграйра!

Ліщина подякував йому швидким дружнім поглядом. Ця щира похвала зігріла, підбадьорила його. Чим Робін Гуд є для англійців чи Джон Генрі для американських негрів, тим Ель-аграйра, чи, точніше, Еліль-Грайр-Ра — Князь о Тисячі Ворогів — є для кролів. Напевне, чував про нього дядечко Рімус, бо чимало пригод його Братика Кролика — це ті самі витівки Ель-аграйри. Може, й славетний Одіссей позичив трохи хитрощів у кролячого героя, бо Ель-аграйра жив дуже давно й завжди мав напоготові яку-небудь каверзу, щоб перехитрувати своїх ворогів. Кажуть, якось він вертався додому й мав перепливти через річку, де жила велика й голодна щука. Ель-аграйра начесав із себе вовни, обліпив нею глиняну подобу кроля й зіштовхнув ту подобу в воду. Щука як кинеться до тієї ляльки, як ухопить зубами, а воно не смакує — то й покинула. Трохи згодом ляльку прибило до берега. Ель-аграйра витяг її, почекав трохи й знов кинув у воду. Так п’ять разів закидав він того ніби-кроля. Через годину щука вже й не звертала уваги на глиняного кроля, і тоді Ель-аграйра спокійно переплив річку. Дехто з кролів стверджує, що це він управляє погодою, адже вітер, туман і роса — друзі кролів, їхні знаряддя в боротьбі проти ворогів.

— Ліщино, нам доведеться тут зупинитись, — сказав Кучма, підбігши разом із захеканою рештою. — Це не найкраща місцина, але П’ятий і той недоросток, якого ти взяв з собою, добряче наморились обидва. Якщо ми не перепочинемо негайно, вони не зможуть іти далі.

Насправді всі вони добряче потомилися. Кролі переважно все своє життя проживають на одному місці й рідко пробігають більше ста метрів за раз. Вони не люблять заходити далеко від хоч би якої нори-криївки. В колонії пересуваються легкими, лінивими стрибками, а коли яка тривога — роблять блискавичний ривок до прихистку. Нелегко уявити, щоб кріль довго біг без перепочинку — вони не створені для такого. Щоправда, молоді кролі часто мігрують, долаючи не одну милю, але вдаються до мандрів знехотя, коли вже доведеться.

Тієї ночі Ліщина і його товариство мусили вперше у житті робити не те, що завжди. Рухалися то підстрибом, то бігом, намагаючись тримати сталий середній темп, а це ж їм було тяжко. Відколи вступили, до лісу, на них невідступно давив лютий страх. Декотрі були близькі до тхарну — етапу приголомшеної заціпенілості, яка находить на нажаханих чи знеможених кролів, коли вони просто сидять і дивляться осклілими очима, як наближається ворог — ласиця чи людина, щоб забрати їхнє життя. Чашечка дрижав під папороттю, вушка його висли, мов зів’ялі, обабіч голови. Незграбно піднявши лапку, він пригнічено лизав її. П’ятий почувався трохи ліпше. Вигляд у нього був бадьорий, але стомлений. Ліщина зрозумів: коли всі не відпочинуть тут-таки, то десь там, на відкритому просторі, в них уже не буде сил утекти, коли трапиться ворог. Але ж якщо вони лежатимуть мовчки, в моторошній задумі, не маючи змоги ні попастись, ні сховатися під землею, всі їхні клопоти, зібрані докупи, переповнять їх серця, страх дедалі наростатиме, аж поки всі порозбігаються хто куди, а то й повернуться до колонії. І він щось придумав.

— Гаразд, ми перепочинемо тут, — мовив він. — Поховаймося в цій папороті. А ти, Кульбабо, розкажи нам казку! Я знаю, з тебе добрий оповідач. Он Чашечці аж не терпиться щось таке послухати.

Кульбаба з одного погляду на Чашечку збагнув, про що саме просить його Ліщина. Тамуючи свій власний страх перед похмурою хащею, перед досвітковими совами, що пугукали десь віддалік, та перед якимсь дуже бридким і дивним тваринним запахом, що доносився до них начебто зблизька, він почав свою розповідь.