Небезпечнi мандри

— Клянуся Фрітхом, я розумію! — продзвенів біля його вуха схвильований голос П’ятого. — Мерщій, Ліщино, не зволікай! Ходім підведемо туди Чашечку!

Ожина розбуркав заціпенілого Чашечку й, штовхаючи носом, змусив прошкандибати кілька метрів до невеличкої коси. Дощечка, не набагато більша за ревеневий листок, одним краєм увіткнулася в рінь. Ожина загнав Чашечку туди. Кролик припав до дерева, дрижачи всім тілом. Слідом за товаришем «на борт» зійшов П’ятий.

— Ану, хто дужий? — гукнув Ожина. — Кучмо! Срібний! Підштовхніть, щоб попливло!

Ніхто не послухався. Всі сиділи приголомшені й не знали, що робити. Тоді Ожина підважив носом ближчий до берега край дощечки й штовхнув її. Дощечка схитнулась. Чашечка запищав, а П’ятий пригнув голову і вчепився в дерево кігтями. Дощечка знов лягла рівно й відпливла десь на метр насеред плеса разом із двома кроликами, що заціпеніло припали до неї. Течія повільно закрутила її, і ось обох пасажирів знов повернуло головами до товаришів на березі.

— Фрітх і Інле! — скрикнув Кульбаба. — Вони сидять на воді! Чом же вони не тонуть?

— Вони сидять на шматку дерева, і той шмат пливе, хіба ти не бачиш? — пояснив Ожина. — А зараз і ми попливем. Можна рушати, Ліщино?

На ці останні кілька хвилин Ліщина трохи не втратив тями. У відповідь на гнівне нетерпіння Кучми він міг тільки повторити, що ладен ризикнути своїм життям, лишившись разом із П’ятим і Чашечкою. Він досі не міг збагнути, що сталося, але принаймні зрозумів: Ожина хоче, щоб він ужив владу. В голові йому проясніло,

— Пливти, — сказав він. — Усім пливти!

Він дивився, як вони позаходили у воду. Кульбаба плив так само добре, як і біг, — швидко й легко. Срібний теж не відставав, плив дужими ривками. Решта безладно гребла лапами, якось посувалася вперед, і, коли вони вже допливали до того берега, Ліщина й собі стрибнув у річку. Холодна вода враз промочила його шубку. Йому прихопило дух, він занурився з головою і тільки почув, як тихо шкряботять камінчики ріні один об один. Незграбно запрацювавши лапами, виринув і, високо задерши голову, став гребти до кущиків раннику. Ось він видряпався на берег і обвів поглядом кролів, що обтрушувались серед вільшини.

— А де Кучма? — спитав він.

— Позад тебе, — цокочучи зубами, відповів Ожина.

Кучма був досі у воді, ще й не посередині плеса. Він підплив до «плотика» і, впершись у нього носом, штовхнув уперед. Ліщина почув, як він видихнув здавленим голосом: «Сидіть тихо!» — й пірнув. За мить Кучма виринув і сильно штовхнув дощечку. Вона повільно рушила через плесо й ткнулася кінцем у протилежний берег. П’ятий виштовхав Чашечку на рінь, а позаду, тремтячи й надсадно хекаючи, вже брів по мілкому Кучма.

— Я все зрозумів, як тільки Ожина показав нам дощечку, — сказав він. — Та її важко штовхати, коли ти сам у воді. Швидше б сонце зійшло. Я геть змерз! Гайда всі далі!

Собаки ніде не видно було — ні коли вони хутенько брели через вільшину, ні коли бралися вгору полем до найближчого живоплоту. Більшість кролів так і не збагнула, що Ожина відкрив пліт, і зразу ж це забула. Але П’ятий підбіг до Ожини, що лежав, притулившись до глодового стовбурця.

— Ти врятував життя Чашечці й мені, адже так? — сказав він. — Навряд чи Чашечка втямив, що ж сталося, але я все розумію.

— Та, мабуть, непогано придумано, — мовив Ожина. — Запам’ятаймо це — може, ще коли-небудь пригодиться.

9. ВОРОНА Й БОБОВЕ ПОЛЕ

Вони все ще лежали серед глоду, як зійшло сонце. Декілька кролів уже й спало неспокійним сном, примостившись поміж глодових стовбурців, пам’ятаючи краєм свідомості, що небезпека може нагрянути в будь-яку мить. Ліщина дивився на них, почуваючись майже так само непевно, як на березі річки. Живопліт у чистому полі — аж ніяк не підходяще місце, щоб сидіти тут цілий день. Але куди їм податися? Йому хотілося знати більше про місце, де вони притулились. І він пострибав попід живоплотом, відчуваючи південний легіт і вишукуючи таку місцину, де можна було б сісти й спокійно винюхати всі довколишні запахи. А запахи з узвиш могли розповісти йому дещо.

Він вийшов на витоптаний, вибитий ратицями худоби глибокий шлях. Он і корови — пасуться трохи вище на схилі. Обережно він вибіг на поле, присів за будяками й почав принюхуватися до вітру. Тепер, коли йому не заважали ні запах глодового цвіту в живоплоті, ні сморід коров’ячого гною, Ліщина добре розрізнив те, що доходило до його ніздрів ще там, у живоплоті. Тут вітер доносив єдиний запах — сильний, свіжий, солодкий аромат, ніби й не шкідливий для здоров’я. Але що це й чому так сильно пахне, що притлумлює всі інші запахи? Це десь недалеко. Послати когось із кролів на розвідку? Але охота до пригод і витівок підказала йому: треба піти самому й принести новину, поки вони не роздивилися, де від дівся. Та й Кучма прикусить язика.

І Ліщина легко пострибав до корів. Ті підвели голови, всі разом подивилися на кроля й знов заходилися коло паші. Трохи далі, за чередою, підстрибував, махаючи крильми, великий чорний птах. Щось ніби великий грак, але ж граки тримаються зграями. Ліщина бачив, як птах довбе землю своїм могутнім зеленкуватим дзьобом. Але навіщо? Річ була в тім, що Ліщина досі не бачив ворон. І не здогадався, що ворона йде по свіжому сліду крота, сподіваючись убити його ударом дзьоба, а тоді витягти з неглибокого ходу. Якби він був додумався до цього тоді, то не відніс би легковажно того птаха до «не-яструбів», тобто нехижих птахів од кропив’янки до фазана, й не подався далі вгору схилом.

Нагорі запах захлюпнув його хвилею. Там був ще один живопліт, а за ним квітував, колишучись на вітерці, лан кормових бобів. Ліщина сів на задні лапи й витріщився на такий собі стрункий лісок сірувато-зелених деревець із стовпчиками чорно-білого цвіту. Він знав пшеницю і ячмінь, раз якось побував на грядці ріпи. Але це було ні на що таке не схоже. Запах підказував йому, що це не їжа для кролів. Але вони могли безпечно посидіти серед цих рослин скільки їм заманеться; в міжряддях легко бігати й ніхто тебе не помітить. Ліщина вирішив привести кролів на бобове поле, щоб у цьому прихистку перепочити до вечора. І помчав назад. Усі були на місці, неспокійно дрімаючи; пильнували тільки Кучма й Срібний.

— Не спиш, Срібний? — спитав він.

— Це надто небезпечно, Ліщино, — відказав той. — Я теж хочу спати, як і всі, та коли ми всі позасинаємо і з’явиться щось лихе, то хто ж його помітить завчасу?

— Я знаю. Я назнав таку місцину, де ми зможемо безпечно спати скільки захочемо.

— Нору?

— Ні, велике поле пахучих рослин! Воно сховає нас і запах наш, поки ми відпочинемо. Скочте й понюхайте самі, якщо хочете.

Обидва кролі так і вчинили.

— Кажеш, ти бачив ті рослини? — перепитав Кучма, ловлячи вухами далеке шемрання бобового листя.