Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Небезпечнi мандри
Шрифт:

«Ми шукаємо Верболоза, — сказав Трусь-трусь. — Чи не підкажете ви нам, де його нора?»

«Ніколи не чув про такого, — відповів один кріль. — Ви певні, що він живе в цій колонії?»

«Якщо не помер, — мовив Трусь-трусь. — Але невже ви не чули про капітана Верболоза? Він був одним із ватажків Оусли в битві».

«В якій такій битві?» — спитав інший кріль.

«У битві проти війська короля Дарзіна», — відповів Трусь-трусь.

«Таке скажеш, стариганю— кинув кріль. — Мене ще й на світі не було, як кінчилась та битва!»

«Та невже ви не знаєте ватажків тієї Оусли?»

«Знатися з ними, щоб померти від нудьги? — пирхнув кріль. —

Із тією купкою сивовусих дідків? Та що в них може бути цікавого?»

«Пам’ять про діла їхні», — тихо мовив Трусь-трусь.

«Ти про їхні воєнні вибрики, старий? — спитав перший кріль. — Нині з цим покінчено. Ми до всього цього не маємо ніякого діла!»

«Якщо цей Верболіз бився з королем Як-Там-Його, то це його справа! — заявила одна з кролиць. — Що нам до всього того?»

«То була така гидота, ті війни, — докинула інша кролиця. — Просто ганьба! Якби ніхто не воював, то й воєн не було б, адже так? Але хіба втовкмачиш це старим кролям у голову?»

«Мій батько був замішаний у тій війні, — сказав другий кріль. — Часом він як почне розводитись про подвиги! То я швиденько тікаю. „Ті зробили так, а ми відповіли отак“, — і все в цьому стилі. Можна загнутись, чесно! Бідолашний стариган ніяк всього того не забуде. Думаю, що він половину вигадав у своїх розповідях. І скажіть, що це йому дало?»

«Якщо ви почекаєте хвилинку, пане, — звернувся третій кріль до Ель-аграйри, — то я піду й пошукаю для вас капітана Верболоза. Сам я його не знаю, але ж і колонія у нас велика!»

«Спасибі тобі за добрий намір, — відповів Ель-аграйра, — але я вже знаю, куди мені йти, і якось сам доберуся».

Ель-аграйра пішов попід живоплотом до узлісся й сів під кущем ліщини, задивився на поля. Почало смеркати, і він раптом відчув, що поруч, у ліщиновому листі, опинився сам пан Фрітх.

«Ти сердишся, Ель-аграйро?» — спитав пан Фрітх.

«Ні, мій повелителю, — відповів Ель-аграйра, — я не серджусь. Але я дізнався, що любі серцю істоти можна жаліти не тільки за те, що вони страждають. Якщо кріль не знає, коли і який дар зробив його вільним і щасливим, то він нікчемніший за слимака, хоч, може, й має про це іншу думку».

«Мудрість знаходять на пустельному пагорбі, Ель-аграйро, де ніхто не пасеться, на голому камені, де жоден кріль не вигребе нори. Та коли вже мова зайшла про дари, то я ось приніс кілька дрібничок для тебе: пару вух, хвоста й вуса. Щоправда, спочатку вуха видадуться тобі трохи дивними. Я злегка посипав їх зоряним світлом, але воно тільки ледь-ледь мерехтить — цього, я певен, аж ніяк не досить, щоб виказати такого хитромудрого злодія, як ти… Ах, он і Трусь-трусь біжить сюди! Але у мене й для нього є дещо. Чи не…»

— Ліщино, Ліщино-ра! — долинув голос Чашечки з-за кущиків бедринцю. — По улоговині біжить лисиця!

32. ЧЕРЕЗ ЗАЛІЗНИЦЮ

Дехто гадає, ніби кролі більшу частину свого життя лиш те й роблять, що рятуються від лисиць. Звісно, кожен кріль боїться лисиці й, зачувши її запах, кинеться навтікача. Але скільки кролів проживають життя, ні разу не побачивши лисиці! І зовсім небагато стають жертвою ворога, що має такий сильний запах і не збіжить за кролем. Лисиця, полюючи кролів, скрадається звичайно з підвітряного боку попід якимсь укриттям, скажімо, чагарями, до узлісся. Тоді, якщо їй поталанить підступитися досить близько до кролів, що пасуться в полі чи на пагорку, вона тихенько заляже й чекатиме слушної нагоди, щоб вискочити й хапонути. Кажуть, буцімто вона іноді

гіпнотизує кролів, як ласиця своїми танцями: качається по траві, виграє, непомітно опиняючись ближче й ближче до кролів, аж поки зможе зробити блискавичний стрибок до жертви. Але хай там як, а можна сказати напевне, що рудій кумасі не кролі на думці, коли вона чимчикує собі по балці, залитій надвечірнім світлом.

Ні сам Ліщина, ні його кролі ні разу не бачили лисиці, але вони добре знали, що коли вже лисицю побачили завчасу, та ще на відкритій місцевості, то вона не являє собою небезпеки. Однак Ліщина зрозумів, що з його боку було недбальством дозволити всім скупчитися довкола оповідача й не виставити вартового. Вітерець ледь подихав, але дув він із північного сходу, тож лисиця, біжучи по улоговині з заходу, могла вискочити просто на них зненацька. Від такої небезпеки їх і врятували П’ятий і Чашечка, відійшовши від гурту на край схилу. В цю мить тривоги Ліщині сяйнуло: це ж П’ятий, не бажаючи давати Головному пораду в присутності інших, скористався з Чашеччиного страху і сам, без наказу, став на чати.

Ліщина швидко оцінив обстановку. Якщо лисиця не близько, їм треба просто тікати. Поблизу ліс, треба тільки пірнути в нього і, не гублячи одне одного з поля зору, продовжувати свій шлях. Ліщина розсунув стовбури лопухів і визирнув.

— Чи далеко лисиця? — спитав він. — І де П’ятий?

— Я тут! — озвався П’ятий з-під куща шипшини. Він не повернув голови, коли Ліщина підійшов і став поруч нього. — А он і лисиця! — додав він.

Ліщина глянув туди, куди був спрямований погляд П'ятого.

З-під їхніх ніг починався нерівний, порослий бур’янами схил улоговини — довгої балки, яку на півночі облямовував Цезарів Пояс. Останні промені сонця, пробиваючись крізь листя дерев, освітлювали схил. Лисиця бігла внизу й досі ще була далеченько від них. Хоч вітерець дув від кролів до неї і міг донести їхній запах, несхоже було, щоб вона ними особливо цікавилась. Вона спокійно, мов собака, трюхикала собі по дну улоговини, опустивши донизу білий кінчик хвоста. Кролі добре бачили згори її піщано-буру шубку, темні лапи й вуха. Навіть, зараз, бувши не в мисливському настрої, вона здалася нашим подорожанам такою хижою та підступною, що бідолашні спостерігачі затремтіли. Та ось лисиця зайшла за будяки, і Ліщина з П’ятим вернулися до гурту.

— Ходімо звідси! — сказав Ліщина. — Хоч, може, комусь і хотілося б побачити лисицю, та краще не зараз. За мною!

Хотів уже повести їх геть від цього місця, коли це якийсь кріль, грубо відштовхнувши його плечем, проскочив повз П’ятого і шугнув у балку. Ліщина став і вражено роззирнувся.

— Хто це побіг до лисиці в зуби? — спитав він.

— Кучма! — відповів спантеличений П’ятий.

Обидва кинулися назад до спостережного поста під кущем шипшини й подивилися вниз. На очах у них Кучма великими стрибками прямував до дна улоговини, навперейми лисиці. Ліщині й П’ятому перехопило подих. Ось Кучма вже близько, та лисиця все не звертає на нього уваги…

— Ліщино, — озвався ззаду Срібний, — може, я?..

— Всі сидіть тихо! — звелів Ліщина. — 3 місця ані руш!

Коли між ними лишалося не більше тридцяти метрів, лисиця помітила кроля, що наближався до неї. Вона зупинилась на мить, а тоді затрюхикала далі. Майже під самим лисячим носом Кучма раптом крутнувся і закульгав нагору північним схилом, до дерев пояса. Лисиця знов повагалась, а тоді, мовби знехотя, подалася за кролем.

— І що йому стрелило в голову? — пробурмотів Ожина.

Поделиться с друзьями: