Небезпечнi мандри

Поліцай не сказав нічого. До глибини душі вражений Кучма хвилину дивився на в’язня, а тоді вернувся до Кервеля.

— Він повинен розповідати кожному, хто спитає, про свій злочин і покарання, — пояснив Кервель. — Ось уже пiвмісяця він це розказує, і від того вже з глузду з’їжджає. Він намагався утекти, але Горицвіт спіймав його й привів назад. Рада порвала йому вуха й звеліла виставляти його напоказ кожній мітці, що йде на ранковий та вечірній сильфлай. Щоб невдоволені бачили його приклад і шанувались. Проте мені здасться, що він уже довго не протягне. Скоро він здибається з чорнішим кролем, ніж є сам!

Кучма здригнувся — від черствого та байдужого тону Кервеля, але також і від думки про свою доленьку. Цієї хвилини кролі його мітки почали виходити на сильфлай. Видно було, що Кервель пишається тим, що знає, як звати кожного свого підлеглого. Чи не для кожного він мав слівце, намагаючись показати, що знає навіть подробиці їхнього особистого життя. Кучмі здалося, що відповідали капітанові не дуже тепло, але нелегко було визначати, чи то від неприязні до Кервеля, чи просто від невеселого настрою, адже в Ефрафі всі, хто не мав відношення до влади, були постійно сумні-невеселі. Хоч як старався Кучма, пам’ятаючи Ожинину пораду, вловити ознаки гніву та обурення в безвиразних фізіономіях, що мелькали перед ним, він не побачив нічого обнадійливого. Останні проходили три кролиці, що тихо перемовлялися між собою.

— Ну, як, Нельтільто, подружила ти зі своїми новими сусідками? — спитав Кервель першу кролицю, що саме проходила мимо.

Кролиця, гарненьке створіння місяців трьох від роду, стала й зухвало зиркнула на капітана.

— І ви, капітане, подружите одного чудового дня… з Чорним Кролем! — відрізала вона. — Отак, як подружив з ним капітан Мальва! Чом ви не пошлете кролиць ходити Великим Патрулем?

Вона почекала, що відповість капітан, але той не удостоїв її відповіддю. Не заговорив він і до кролиць, що слідом за Нельтільтою вийшли на поле.

— Що вона хотіла сказати? — спитав Кучма.

— Знаєш, тут у нас були якось прикрі події, — відповів Кервель. — Гурт кролиць із «Лівої передньої» влаштував скандал на засіданні Ради. Генерал звелів роз’єднати їх і парочку прислав до нас. Я відтоді наглядаю за ними! Самі бунтівниці зараз тихенькі, а от Нельтільта, відколи пристала до них, зробилася нахабна, нестримана, поводиться десь так, як оце сьогодні. По-справжньому це мене не турбує, бо зайвий раз свідчить: вони відчувають владу Оусли. Я більше турбувався б, якби молоді кролиці раптом стали сумирні та чемні; отоді б я задумався: чи вони часом чогось не затівають? І все ж я хочу попросити тебе, Тлайлі: постарайся зазнайомитися з цими кролицями та приструнч їх трошки!

— Гаразд! — погодився Кучма. — До речі, а які у вас шлюбні правила?

— Правила шлюбу? Та коли тобі сподобається яка кролиця в мітці, то й бери її собі! Ми ж офіцери як-не-як! Усі кролиці нашої мітки — наші підлеглі, й жоден кріль не стане тобі на заваді. А між нами трьома — тобою, мною та Гравілатом— через це не повинно бути сварок, адже кролиць повно, вибирай яку хочеш!

— Розумію, — сказав Кучма. — Ну, я попасуся трохи. Якщо ти не заперечуєш, я порозмовляю з деякими кролями, а тоді обійду вартових, гляну на поле.

Кучма пострибав полем, відчуваючи на собі косі погляди своїх нових підлеглих. Він був збентежений i сповнений лихих передчуттів. Як почати виконувати доручене йому небезпечне завдання? А починати треба негайно, так чи інак. Адже Кегаар недвозначно сказав, що не може чекати. Треба було ризикнути й комусь довіритись. Але кому? В такій колонії повинно бути повно донощиків і вивідачів. Можливо, тільки сам генерал Звіробій знав усіх своїх шпигів. Може, хтось із тих шпигів і зараз за ним стежить?

«Доведеться мені просто покластися на свої почуття, — подумав він. — Обійду всіх та й побачу, може, з ким подружу. Але одне я знаю достеменно: якщо мені пощастить вивести звідсіля хоч кілька кролиць, я неодмінно заберу з собою цього нещасного Чорнобіля! Фрітх на мосту! Мене бере нестяма, як тільки здумаю про його приниження! Ото генерал — Звіробій! Розстріляти його мало!»

Отак міркуючи та поскубуючи траву, Кучма стрибав лугом, осяяним вечірнім сонцем. Незабаром він наблизився до виямки, схожої на ту, в якій колись вони з Срібним знайшли були Кегаара. Спиною до нього в тій виямці сиділи три кролиці. Він упізнав їх: це ж вони останні виходили з нори. Вони вже втамували перший голод і тепер гомоніли, зрідка зриваючи травинку-другу. Видно було, що дві кролиці уважно слухали третю. Кучма страшенно любив слухати казки, і йому закортіло почути щось новеньке в цій дивній колонії. Він тихо підкрався до краю виямки.

Але тут розказували не казку — це Кучма зрозумів одразу. Десь він уже чув щось подібне… Схвильована, піднесена мова, її розмірена течія, захоплені слухачі — що ж це? І тут він пригадав: запах моркви, Перстач серед великої нори — як той чарував юрбу кролів! Але ця поезія зворушила його дужче, ніж Перстачева…

Давно колись Вівсянка на гілочці глоду співала, А під тим глодом кролиця діток научала. Співала вівсянка, а діточки грались, так розійшлись! Той час облетів, наче цвіт бузиновий. О серце моє почорніле! Журись — не журись, А час той щасливий не вернеться знову! Давно-давно Сонечко лізло по житньому колосочку, А кріль із кролицею бігли понад струмочком І вигребли в пагорку нору… У всьому були заодно, Жили як хотіли, де шелест ліщини… Та холод те сонечко вбив, і серце моє полинове, Замерзле, зотліле, — друга не вибере знову! Холод жорстокий скував моє тіло, Лютий мороз серце беззахисне їсть. Стриж загука навесні: «Вість! Вість! Ллється в кролиць молоко — кроленята пить похотіли!» Я ж не почую стрижа. Зародки вмруть у мені. Тільки почую вві сні: Б’ється ув’язнений вітер, що ніс весняні обнови… Ох, не погладить мене той вітер лагідний знову!

Кролиця замовкла. Її подруги теж мовчали. Їхня мовчанка промовисто свідчила, що в тій поезії вилилась їхня спільна туга.

Кучма пройнявся повагою і співчуттям до страждання цих кролиць. Його вразило те, що їхній дух надламаний, сили — майже вичерпані. Дика тварина, відчувши, що подальше її існування не має сенсу, може спрямувати рештки своєї снаги на те, щоб швидше померти…

Піддавшись пориву почуття, Кучма скочив у виямку. Потурбовані кролиці обурено подивилися на нього й відсунулись.

— Я знаю, тебе звати Нельтільта, — сказав Кучма гарненькій кролиці, що допіру дала Кервелю одкоша. — А тебе як звати? — звернувся до її сусідки.

Помовчавши, та знехотя відповіла:

— Сесусіннан — Шепчи-листя, пане.

— А тебе? — спитав Кучма ту, що читала вірша.

Кролиця повернула голову до нього, і в її погляді Кучма прочитав таке страждання, таку скорботу, змішану з докором, що насилу стримався, щоб тут-таки не заблагати її повірити: він-бо її таємний друг і ненавидить Ефрафу, осоружну її владу, яку мусить представляти!

І цієї миті кролиця відповіла:

— Мене звати Хізентлай, пане.

— Хізентлай? — вражено перепитав Кучма, втративши на мить самовладання. — То це з тобою…

І замовк. Небезпечно було питати її тут-таки, чи пам'ятає вона про свою розмову з Падубом. Але навіть якщо вона й не пам’ятала, то це ж вона, Хізентлай, була тією кролицею, що розповіла Падубові з товаришами про ефрафанські лиха та про невдоволення кролиць. Якщо він добре пам’ятав Падубову розповідь, Хізентлай вже робили якусь спробу покинути колонію. «Але ж, — подумав він, дивлячись у її скорботні очі, — чи ще здатна вона нині на бунт?»