Небезпечнi мандри

Коли доходило до бою, Звіробій не любив віддаватися обережним розрахункам. Звіробоєві ніколи не доводилось думати про число ворогів. З досвіду всіх своїх боїв він узяв переконання, що є охочі битися, і ті, хто битися не хоче, але розуміє, що цього не уникнути. Хіба раз йому доводилося битись самому проти грайра й кінець кінцем нав’язувати свою волю юрбам інших кролів? Йому й на думку не спало (а якби спало, то він би зараз же ту думку викинув із голови), що більшість його солдатів досі знаходиться нагорі, а тих, хто коло нього, куди менше, ніж оборонців колонії, та що, поки Жовтоцвіт не відкопає двох ходів, йому не вибратися звідсіля, якщо приведеться! Кролі-воїни не звертають уваги на такі дрібниці! Лютість і натиск — ось що головне! Звіробій знав одне: ті, за стіною, трусяться перед ним, а це ж і є його величезна перевага!

— Жовтоцвіте! — гукнув він. — Як тільки відкопаєш ті ходи, скажи Горицвітові, хай веде всіх сюди, вниз!

— Звіробій почекав іще, поки вернулись ті двоє солдатів, що обстежували північний, схований за коренями куток зали.

— А тепер — за мною! — скомандував він. — Ми розправимося з ними швидше, ніж спустяться Горицвітові кролі! — I подерся на купу обваленої землі, протискаючись у вузький хід. Тил його прикривав Вербена. У пітьмі він чув, як шарудять, шепочуться попереду кролі й кролиці. Просто перед генералом сиділо двоє ворогів, та коли він проорав свій шлях ближче до них, ті двоє відскочили назад. Він рвонувся вперед і раптом відчув, що земля провалюється в нього під ногами. А з-під того грунту прямо перед ним зненацька підвівся якийсь кріль і вгородив зуби в його ліве плече.

Чи не всі свої бої Звіробій виграв завдяки своїй незвичайній вазі. Жоден кріль не міг протистояти йому, а вже як опинявся під ним, то більше й не підводився. І зараз він хотів навалитись на супротивника, але задні лапи ніяк не знаходили опори в пухкій, піддатливій землі. Генерал позадкував і збагнув, що супротивник таївся в невеликій, завбільши з його тіло, траншеї, виритій в долівці. Він ударив правою передньою і відчув, як його кігті глибоко дряпонули по спині й стегні ворога. А той, все не випускаючи Звіробоєвого плеча, несподівано випростався, щосили відштовхнувшись задніми лапами від долівки. Звіробій, стоячи тільки на задніх, перекинувся на спину, на пухку землю. Впавши, ударив задніми, але ворог устиг випустити його плече й відскочити назад.

Звіробій підвівся. Він відчував, як кров цебенить по його лівій передній нозі. Через пошкоджений м’яз він не міг спертися на ту лапу, але ж і його кігті були у ворожій крові.

— Якось ви сказали мені, генерале, щоб я вас подивував. Сподіваюсь, це у мене вийшло! — заговорив невідомий супротивник.

— Якось я був сказав, що вб’ю тебе власними лапами! — прогарчав Звіробій. — Тут тебе вже не виручить білий птах, Тлайлі!

І знов посунув уперед.

Кучма навмисне затіяв пересварку — хотів роздратувати Звіробоя. Та скоро збагнув: генерал надто хитрий, його не спровокуєш на безтямну лють. Швидко оцінивши становище, генерал припав до долівки й повільно поповз до Кучми. Тепер він хотів дістати ворога пазурами. Кучма позадкував, але тієї миті завважив, що рухається той якось нерівно. «Та він тягне ліву передню лапу! — подумалось Кучмі. — Нею він навряд чи вдарить!» І, лишивши свій правий бік неприкритим, він націлив удар у Звіробоїв лівий бік.

Його кігті зачепили задню ліву лапу ворога, продерши глибоку рану, але він не встиг відскочити, як Звіробій навалився на нього всією своєю важкою тушею і вхопив зубами за праве вухо. Кучма закричав від болю, засіпався з боку в бік. Побачивши, що зляканий ворог перебуває цілком у його владі, Звіробій відпустив Кучмине вухо й підвівся, щоб упасти й перегризти ворогові шию. Якусь мить він помаячів над безпорадним Кучмою, ніби заповнивши собою весь простір тунелю. Раптом його поранена лапа підломилась, і він змушений був опертися об стінку. Кучма не забарився цим скористатись: завдав двох страшних ударів Звіробоєві по морді, а третій тільки зачепив вуса — Звіробій відскочив. Чути було, як генерал надсадно хекає на купі землі. В Кучми з рани на спині й з напіводірвапого вуха цебеніла кров, але він вирішив стояти на смерть.

Раптом він збагнув, що не лише чує, а й бачить перед собою Звіробоя, його невиразні обриси. Крізь зруйнований дах Сотів сочилось перше несміливе світло дня.

47. НИЗЬКЕ НЕБО

Коли Ліщина тупнув лапою, Кульбаба інстинктивно вискочив із трави. Була б поблизу нора — він би неодмінно в неї шаснув з переляку. За одну щонайкоротшу мить він окинув поглядом подвір’я. І побачив собаку, що вже мчав на нього. Кульбаба крутнувся й побіг до піднятої над землею комори. Але ні, йому не можна ховатися там під підлогою! Собака тоді зупиниться, і господар покличе його назад. Треба було виманити собаку з подвір’я, щоб той гнався за ним аж до дороги. І Кульбаба помчав по доріжці до в’язів.

Він і не сподівався, що пес бігтиме так швидко! Ззаду чути було, як той хекає та вистрілює лапами жорствяні залпи.

«Собака доганяє мене!» — подумав Кульбаба.

Йому вже уявилось, як пес збиває його з ніг і перекушує йому хребет. Пригадав: зайці, коли тікають від собаки, здвоюють слід. «Чи й собі так зробити? — подумав. — Але ж тоді собака почне ганяти мене туди-сюди по доріжці й кінчиться все тим, що прийде господар I відкличе його назад! Чи скочити в живопліт? Тоді собака ще загубить мене й весь план провалиться!»

І Кульбаба рвонув через гребінь пагорба і вниз по схилу. Коли Ліщина пояснював йому, що він має зробити, Кульбабі тоді здавалось, що собаку доведеться весь час заманювати. Ох, як же він помилився! Тепер Кульбаба не біг, а рятував своє життя, відчуваючи, що так ніколи не бігав і довго такої швидкості не витримає.

Менше ніж за півхвилини він подолав відстань у триста метрів і домчав до першої повітки. Цієї миті йому здалося, що він біжить уже цілу вічність. Біля хвіртки дорогу йому перебіг великий пацюк, і пес затримався на мить, кинувшись за пацюком. А Кульбаба тим часом ускочив у повітку й забився між двох снопів околоту. Собака вже був поруч, він скавучав з досади й дряпався в двері.

— Не бійся! — сказало Кульбабі якесь пацюченя, що сиділо поруч у соломі. — За хвилину він подасться геть! Собака — не кіт!

Та Кульбаба вже прослизнув до іншої щілини й, набравшись духу, вискочив на видноту, кинувся до наступної повітки. У цій повітці не було передньої стіни, й Кульбаба без перешкод дістався до протилежної стіни. Там був одламаний кінець однієї дошки, і Кульбаба проліз тією діркою, а тоді гайнув полем. Собака влетів головою в дірку й почав протискатись, збуджено гавкаючи. Помалу кінець дошки відігнувся, неначе ляда відчинилась, і зрештою собака таки пропхався, опинився на полі.

Кульбаба тим часом забіг далеченько і прямував тепер просто до живоплоту біля дороги. Він знав, що вже біжить повільніше, але й пес біг не так швидко! Ось Кульбаба проскочив крізь живопліт там, де було густіше, й перетнув дорогу. Назустріч йому кинувся Ожина, скотився з укосу в канаву. З протилежного укосу на дно канави впав Кульбаба. Він геть знесилився. Собака був від них метрів за шість, він біг попід живоплотом із другого боку, шукаючи дірку, щоб проскочити на їхній бік.

— Я й не гадав, що він так прудко бігає! — одним духом випалив Кульбаба. — Він загнав мене! Я більш не можу! Все!

— Поможи мені, Фрітху! — прошепотів переляканий Ожина.

— Швидше вилазь у поле, а то він утратить до нас інтерес! Я відхекаюсь, то й дожену, допоможу тобі! — сказав Кульбаба.

Ожина неквапливо пострибав на дорогу й сів там на задні лапи. Уздрівши його, собака розгавкався і всією своєю вагою навалився на живопліт. Ожина звільна побіг дорогою до двох воріт, що стояли одні навпроти одних. Собака біг усе так само по той бік живоплоту, не випереджаючи й не відстаючи від Ожини. Упевнившись, що пес побачив ворота і пролізе попід ними, Ожина крутнувся і вискочив на укіс. Серед стерні почекав, поки пес з’явиться й побачить його.