Некультурна

Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,- а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...

Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,- ну, здурів...

Я помахала на нього кулаком та й в ноги.

«Біжи,- гадаю собі,- здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною». А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!

Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.

– Ігі!
– крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.- Сліпаку - я тут!

– Він кинувся до мене - істинний вовк.

– Тепер ти отвориш кулак,- каже він і дивиться, як нечи- стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.

– Не отворю,- кажу.

– Отвориш!

– Не отворю!

– Будем видіти!

– Будем...

Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку.- Будем видіти,- сопить,- хто запіє, як курка,- і валить до землі.

Тогди я... не дай, боже!... «Мой, мой, мой!» - зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!

Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..

– Запієш ти, запієш!
– стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.

– Запієш ти!
– я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!

Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!

Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.

– Видиш кулак? Видиш?
– реву.- А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!

А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості - гину!..

Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.

– Розбійнику,- кажу йому і махаю обома кулаками,- ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе!
– сплюнула і пішла.

Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...

Такі були в мене оці кулаки.

– І ви не боялися, Параско?

Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.

– Чого?
– питала.- Нехай оце боїться!
– кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.- Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я!
– І розсміялася вже м'яким сміхом.- Хто би був дурний боятися!..

* * *

– У Гаврісана була я до товару.

В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.

Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.

Я не хотіла.

– Я не наймичка до міста,- кажу,- а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.

– Нехай прийде,- каже,- Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!

– Най сватає, кого хоче!
– кажу.- Не піду.

І не пішла-м.

Він знов прислав.

– Ні,- кажу,- не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?

І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили - щаслива!

– Сама з себе!
– докінчила пані мов до себе.

– Або я знаю? Щаслива!

– Параско, коли ти заплачеш?
– питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.

– Як сухий дощ стане падати,- кажу,- а поки що дайте на тютюн!

А він засміється - дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10] як за дитиною.

– Заплаче,- каже Гаврісаниха,- як засватається з бідою!

– За парубків не йшла,- кажу,- що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!

10

– Банувати - тужити.

– Видко, тобі життя - сонце.

– Ну,- кажу,- сонце не сонце, але і не смуток.

Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь ха­тою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.

Пан Куба вже йому розповідав за мене.

Казав: «Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене». Іншим разом клептав йому знов голову: «Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!»

І він вибрався.

Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...

Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш - він сам лишився у Гаврісана в селі - станув надолині і загримів: «Параско, гей-й!» - аж луна прокинулася лісом.

– Гей!
– кричу назад.

– Ходи-ста!

– Чого вам мене?

– Дай вогню до люльки!

– А ваш кремінь де?

– Загубив...

– А мій у воду упав!

Він закляв надолині, а я розсміялася.

– Не йдеш?

– Вам вогню треба?

– Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!

«Зачарувало б тобі язик за твою новину!
– гадаю собі, та й з тим і стуманіла.- Прийшов! Що з того має бути?»

Відтак не знала, як збігла вдолину.

Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував - так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що - ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб'є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.