Некультурна

І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так - смерть...

А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.

І пішла я - вірите чи ні?

– І на яке ти йдеш?
– питає Гаврісаниха.

– На боже,- кажу їй.

– Ходить, як година по людях!
– каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.- То тут, то там, не загріває місця нігде!

– Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене?

– кажу.

– А як трафиш зле?

– Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.

– Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)!
– сварить Гаврісаниха.- Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то - бойко!

– Або я йду за нього?
– кажу їй.- От - іду!

Гаврісан сплюнув.

– Тьфу!
– каже.- Дівка здуріла.

– І не страшно тобі, мой?

– Чого? Світ божий, а не його.

Не страшно мені. «Чому не йти?
– гадаю собі.- Піду та й подивлюся на дудяну, [11] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу». А він щохвилі питає: «Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув».

І пішли ми.

Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що - ей боже! Дивлюся на гору - і не забуду його.

11

– Дудяну - місто. (Прим. О. Кобилянської).

Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави... стоїть сам-один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори- «у-х!..», аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.

– Що се?
– питає Юрій та й дивиться боком.

– Се чабан за Параскою!
– каже його товариш.
– Злюбив її.

– Чому ж ти за нього не пішла?
– звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.

– Банно вам?
– кажу.

– Ящірко!..

– Не мала волі до нього!

І йшли ми.

Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все - привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,- кажуть: «Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад...» А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. «Гай, гай!
– погадала.- А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!» - І запам'ятала собі добре, куди мене вели...

Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.

– Так ми не йдемо до пана Куби?
– питаю.

– Чого до нього? Ти гадаєш,- каже він,- я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!

– А мені що за нього журитися?
– відповідаю та й лиш згадала люльку... був би дав!

Відтак каже:

– Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти!
– І дав яєць, і масла, і молока.

«Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!» - гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.

При вечері нас лиш двоє. Далі ні живої душі, ні пса, ні кота, ні курки. Їда мені в рот не йде, встидно мені так, що... ей боже!

Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері каже він мені, що бог вигадав пару!

Я мовчу. Най буде і так; що мені до того?

Відтак полягали спати.

Він казав, що трудний, а я - ну, щоправда, тяжка та й довга була ся ніч для мене! Снилася Гаврісаниха, що сварила заєдно: «На яке ти ідеш?» А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними і плакав в трембіту... а по тому, що намагався отворити кулак та й давив до землі...

Рано мов не та встала.

Рано прийшов його брат, і родина, і кумпани [12]– ціла кумпанія.

Його брат побачив мене і сказав лиш оце слово: «Добре ти зробив, Юрій, що привів оцю дівчину!» Всі прочі обступили мене і намовляли іти за нього. Одна газдиня, що таки добре зналася з ним, не мовлячи до вас, прибрана в намиста і срібні дукачі на шиї, в білісінький рушник, з кучерями на чолі, говорила раз по раз: «Іди за Юрія, будем жити, як сестри».

Я лиш сказала: «Без церкви не буду з ним жити», лиш то, а він вже за шапку та й до панотця пішов. Він пішов, а я ходжу по хаті та й понадвірку і гадаю: «Утікати, варе, чи йти за нього? Гаврісан прийме, бо я в нього права рука до товару; але там чабан... скаже погане слово, соромно буде, встидно... вже таки лишуся. Та й чому і не лишитися? Не з своєї голови прийшла я тут; се подійка судільниць... Та й воно-таки і не зле тут. Хата є, гроші є, корова є, а села дівочого нема!»

12

– К у м п а н и - товариші.

Так розгадувала я собі, та й пішла.

На весілля прилагодила все файно: м'яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Ішла я до шлюбу, як по коліна в землі, чому?
– не знаю.

Приходимо з шлюбу, а горшки порожні!

Кумпанія все з'їла! Тота, що дома лишилася, з'їла, а може, і покрала; бог святий її знає. А я закотила рукави і справила другий обід, і аж отогди було все добре.

І прожила я з Юрієм сімнадцять років. Добрий був чоловік: не бив мене ніколи. Лиш останні три роки було мені тяжко. Пив, а роботу ненавидів. Як спорню роботу, то спорнена, а як ні, то ні. Відтак помер. Оцю хатчину, що її тепер маю, ми обоє запрацювали. Та й добре, що є.

Замовкла і витрясла попіл з люльки.

– Тепер ви так самі, Параско,- заговорила пані по довшій мовчанці.

– Та сама.- І здвигнула байдужно плечима.

– І не скучно вам, от так завсігди самій сидіти?

– Не скучно. Роблю роботу в хаті, понадвірку, курю - і не скучно мені ніколи. Ей, де скучно!
– додала так, якби собі глузувала з чогось.

– А взимі?

– Та й взимі так. Ходжу по дрова, пряду, деру пір'я. Маю карти і ворожу... все в неділю по обіді ворожу; а не раз і ввечері, як є час.

– Хто вас навчив ворожити?

– Сама. Сиджу сама та й гадаю про одно і друге; дещо каже мені сон, дещо вгадую сама з себе, і добре мені з тим. Коби не дрова, не знала би я, що біда; лиш за них мені тяжко. Гірко носити!

Вона мала звихнену ногу і ходячи куляла.

– З чого у вас нога слаба. Параско?..- спитала пані, розцікавлена оповіданням гуцулки.

Вона зморщила на одну хвилю чоло.

– Та се той проклятий винен,- сказала, не підносячи понурого погляду.

– Хто?