Неоднаковими стежками

–  Чи не з ла­за­ре­ту ча­сом те­бе прис­ла­ли сю­ди?
– спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич в мо­ло­диці.

–  Та еге ж! з ла­за­ре­ту, - ска­за­ла мо­ло­ди­ця.
– Я бу­ла зай­шла в ла­за­рет, а ме­не там спра­ви­ли до вас: йди, ка­жуть, до док­то­ра, не­хай він те­бе по­ра­де, ко­ли ти ко­ро­диш­ся на живіт або на гру­ди.

–  Ти, пев­но, нез­ду­жаєш?
– спи­тав Ула­се­вич, бист­ро оки­нув­ши оком мо­ло­ди­цю й її за­ниділий, за­худ­же­ний вид.

–  Ой па­не! нез­ду­жаю, та вже й дав­но. Ще з осе­ни як за­не­ду­жа­ла на про­пас­ни­цю, та оце й досі во­на не ки­дає ме­не. Взим­ку мені бу­ло й по­луч­ча­ло. А як по­ча­лась вес­на, то мені знов погірша­ло. Ні їсти не хо­четься, ні пи­ти. Ніщо не йде мені на ду­шу. Вже й сповіда­лась, і при­ча­ща­лась. Оце не­дав­неч­ко хо­ди­ла до ба­тюш­ки, щоб ос­вя­ти­ли мені во­ду на го­лові, бо в ме­не по­ча­ло су­до­мить го­ло­ву. А оце прий­шла ще до вас на по­ра­ду. Од­ря­туй­те ме­не, ко­ли ва­ша ми­лость, бо в ме­не ж двой­ко ма­леньких діто­чок. Як я пом­ру, хто ж їх до пут­тя до­ве­де?

– І мо­ло­ди­ця од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Го­лос в неї не­на­че пе­рер­вавсь. В неї стис­ло в гру­дях так, що во­на не змог­ла го­во­ри­ти далі й по­ча­ла вти­рать сльози чох­лою ру­ка­ва.

–  То в те­бе про­пас­ни­ця, ка­жеш?

–  Та еге ж! До­по­можіть мені, ко­ли ва­ша лас­ка, бо як «тітка» ме­не не по­ки­не, то вже мені й не жи­вотіти. І си­ли в ме­не вже не­ма до будлі-якої ро­бо­ти, навіть і до не­важ­кої. За­раз втом­люсь. Отак як ба­чи­те! за­чевріла, за­ниділа, хоч ля­гай в до­мо­ви­ну. Ба­тюш­ка ра­див мені якісь ліки та ска­зав най­ня­ти мо­лебствіє, але за­бу­ла, яко­му свя­то­му, бо в ме­не вже й тя­му в го­лові за­би­ло. Скажіть вже ви, ко­ли ва­ша лас­ка, ко­му пра­вить мо­лебінь од про­пас­ниці - чи святій Вар­варі, чи свя­то­му Ми­ко­лаєві? Чи пи­ти нат­ще­сер­це ор­данську во­ду, чи стрітенську? Ба­тюш­ка ка­за­ли мені, та в ме­не вже па­мо­ро­ки одібра­ло, аж інко­ли в очах по­жовк­не. Мені вже й нев­тям­ки, що во­ни ка­за­ли.

–  Тобі, мо­ло­ди­це, тре­ба пер­ше лічи­тись од про­пас­ниці, а про мо­лебствіє це вже як са­ма знаєш, - го­во­рив док­тор.

І йо­го вра­зи­ла нез­ви­чай­на тем­но­та цієї бідо­лаш­ної лю­ди­ни, в кот­рої бу­ли одні ліки - свя­че­на во­да. Од­на­че він був ра­дий, що ця лю­ди­на обер­ну­лась до йо­го за по­ра­дою, а не… до зна­ху­рок.

–  Вже я й до зна­хур­ки хо­ди­ла. Ту­теч­ки, бач­те, є в нас та­ка, що до неї ко­лись навіть з да­ле­кої сто­ро­ни наїжджа­ли не тільки се­ля­ни, але й па­ни. Зна­хур­ка й одшіпту­ва­ла мені, і підку­рю­ва­ла ме­не уся­ким помічним зіллям. Але й помічне зілля не по­мог­ло.

Уласевич об­ди­вивсь її, роз­пи­тав за все, за­пи­сав на ліки лікарст­во, за­бо­ро­нив їсти борщ та житній хліб, на­ка­зав­ши знов зай­ти в ла­за­рет че­рез кільки день.

–  Оце ж за по­ра­ду на­те вам кра­ша­но­чок. Прийміть, ко­ли ва­ша лас­ка, та не по­гор­дуй­те мною, прос­тою лю­ди­ною. Чи най­ма­ти мо­лебствіє святій Вар­варі, чи свя­то­му Ми­ко­лаєві? Ви ка­за­ли, а мені все те нев­тям­ки.

–  Та я ж про це тобі нічогісінько й не ка­зав! То, пев­но, тобі так вда­лось, бо в те­бе го­ло­ва за­па­мо­ро­че­на од сла­бості.

–  Котрому ж свя­то­му тре­ба одп­ра­вить мо­лебствіе? Чи, мо­же, вдру­ге ос­вя­тить во­ду на го­лові? Ка­жуть, «тітка» боїться не так ла­да­ну, як смир­ни або свя­че­них ма­ковійо­вих Пет­ро­вих ба­тогів… Цe зе­ло ду­же помічне, ка­жуть…

Уласевич витріщив очі й тільки здвиг­нув пле­чи­ма, слу­ха­ючи про Пет­рові ба­то­ги. Він не сподівавсь стріну­ти та­кої неп­росвітньоі тем­ря­ви в се­лян.

–  Чи ти ж втя­ми­ла га­разд, що я тобі ра­яв?
– спи­тав він в мо­ло­диці.

–  Втямила, сер­це! Де вже пак не втя­мить. І ба­тюш­ка ка­за­ли, щоб я мо­ли­лась од «тітки», і ви ра­ди­те, щоб я мо­ли­лась та пос­ти­ла… та навіть бор­щу не вжи­ва­ла.

–  Та не те бо, щоб ти до­кон­че пос­ти­ла! а щоб тільки не вжи­ва­ла важ­кої нет­рив­ної стра­ви та по­жив­ку, бо як по­поїси всмак бор­щу, то од цього знов вер­неться про­пас­ни­ця та й знов на­па­де те­бе.

«Доведеться ма­ти ба­га­то мо­ро­ки з цим тем­ним, зовсім не просвіче­ним на­ро­дом», - ду­мав Ула­се­вич.

–  Раяв мені ще наш сусід Канд­зю­ба - це той, що ха­та йо­го стоїть пра­во­руч од нас, без ви­во­ду, - піди, ка­же, Вар­ко, до зна­хур­ки Вівді Стру­ли­хи, не­хай те­бе обіллє не­по­ча­тою кри­ни­ча­ною во­дою під мос­том на річці в глу­пу ніч. Ко­го во­на об­ли­ва­ла во­дою під мос­том і в глу­пу ніч на пи­липівча­не пу­щен­ня або в чис­тий чет­вер, то ті всі по­оду­жу­ва­ли, - ка­за­ла Вар­ка.

–  Невже ви йме­те віри, що та Вівдя до­по­ма­гає лю­дям од уся­кої сла­бості?
– спи­тав за­чу­до­ва­ний мо­ло­дий док­тор.

–  Ой сер­це! ще й як по­ма­гає. Оце по­зав­чо­ра Вівдя во­ди­ла в глу­пу ніч під міст Одар­ку, та­ки на­шу сусіду. Але са­ме тоді, як во­на об­ли­ва­ла її, за­гур­котів віз на містку: хтось проїхав че­рез міст, та це пош­ко­ди­ло: Одар­ка, як сто­яла, голісінька, об­ли­та во­дою, та од­ра­зу так і впа­ла. А Вівдя лед­ве одяг­ла її й при­во­лок­ла до­до­му. Ка­жуть, бу­де об­ли­вать вдру­ге.

–  Одже ще за­па­гу­бить та ду­ре­па зна­хур­ка бідну мо­ло­ди­цю! А ве­ди ме­не мерщій до тієї мо­ло­диці. Пев­но, схо­пи­ла якусь хво­ро­бу че­рез ту дур­ну Вівдю, - ска­зав зоз­ла Яків Кири­ко­вич і вско­чив в кімна­ту, щоб на­ки­нуть на се­бе пальто.

Варка тим ча­сом вик­ла­ла з хус­точ­ки яй­ця на вікно ря­доч­ком. Док­тор вий­шов з кімна­ти, і Вар­ка по­ве­ла йо­го до ха­ти з ви­щерб­ле­ним ви­во­дом. Ха­та бу­ла не­да­леч­ко.

–  Наробила шко­ди ота ва­ша навіже­на зна­хур­ка, - го­монів док­тор, йду­чи ву­ли­цею.
– Во­на, пев­но, на смерть зас­ту­ди­ла оту без­щас­ну Одар­ку, бо ще ж над­ворі хо­лод­но й вог­ко. Про­па­де мо­ло­ди­ця ні за ца­по­ву ду­шу.

Варка по­ка­за­ла йо­му ха­ту з щер­ба­тим вер­хом бов­ду­ра. Він увійшов у ха­ту й по­ба­чив, що Одар­ка ле­жа­ла на по­лу й горіла, як го­рять діти на кір. Ула­се­вич звелів чо­ловікові, не га­ячи ча­су, од­вез­ти її в ла­за­рет і сам поп­ря­му­вав ту­ди. Ог­лядівши мо­ло­ди­цю, він дав за­гад фер­ша­лові по­пик­лю­ва­тись без­щас­ною не­ду­жою мо­ло­ди­цею й дог­ля­дать її.

Вже сон­це зай­шло, як Ула­се­вич вер­нувсь до­до­му й зас­тав на столі па­ру­ючий са­мо­вар. З важ­ки­ми ду­ма­ми він сів за стіл і по­чав пи­ти чай, пе­ребіга­ючи очи­ма га­зет­ку. Який­сь сум впав на йо­го мо­ло­ду ду­шу. Очі сли­ве без свідо­мості біга­ли по ряд­ках га­зе­ти. Він лед­ве міг слідку­вать за змістом уся­ких звісток та но­ви­нок. Перші вивідки по селі ду­же стур­бу­ва­ли йо­го, зос­та­ви­ли на йо­го серці який­сь важ­кий слід, навіть сум.

Увійшла най­мич­ка, прий­ня­ла са­мо­вар, поп­ри­би­ра­ла з сто­ла й вий­шла. Ула­се­вич сів край сто­ла й за­ду­мавсь, втом­ле­ний веш­тан­ням, ук­ла­дан­ням та при­би­ран­ням сво­го но­во­го жит­ла. Над­ворі вже по­ночіло. На селі скрізь по­гас­ло світло в ха­тах. На ха­зяїновій по­ло­вині ста­ло ти­хо. Ніхто не веш­тавсь, не го­монів. І над­ворі, і в по­ко­ях не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку або ше­лес­ту. Тільки чор­на ніч ди­ви­лась в три вікні світлич­ки своїми чор­ни­ми очи­ма. Якась ніби мерт­во­та, мерт­во­та се­ла й глу­ши­ни, за­па­ну­ва­ла в світлиці, опо­ви­ла стіни й вікна, опо­ви­ла навк­ру­ги мо­ло­до­го жва­во­го па­ни­ча й про­ми­ку­ва­лась по­ма­лу, по­ти­хеньку в йо­го ду­шу.

Він сидів мовч­ки, спер­ши го­ло­ву на до­ло­ню, і несвідо­мо ди­вив­ся на світло лам­пи, не­на­че на жи­ву лю­ди­ну, кот­ра на­тя­ка­ла на жи­вот­тя. І пе­ред йо­го очи­ма май­ну­ли ос­танні події, ос­танні ча­си йо­го про­бу­ван­ня в Києві. Пе­ред ним ви­ник­ли ніби яки­мись ча­ра­ми прос­торні світлиці про­фе­со­ра, в кот­ро­го він слу­жив за асис­тен­та; в їх за­во­ру­шив­ся ве­се­лий на­товп гос­тей, за­лисніли здо­рові дзер­ка­ла, за­ми­готіли гарні уб­ран­ня на пан­нах, ож­вав­ле­них му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. А далі при­га­да­лись ве­селі гості: от ніби май­нув еле­гант­ний док­тор, а по­руч з ним йо­го доч­ка-кра­су­ня. Мо­ло­дий хло­пець лип­нув очи­ма на світло й опам'ятавсь. Мерт­ва ти­ша па­ну­ва­ла, як і пе­редніше, в по­ко­ях, в сад­ку, на селі. Нігде ні най­мен­шо­го ше­лес­ту, не­на­че він опи­нивсь на кла­до­вищі або на ста­ро­давньому цер­ко­виш, і ку­ди ко­лись за­хо­див, про­жи­ва­ючи в батька на селі й гу­ля­ючи смер­ком за ліском.