Несподівана вакансія

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання

І

— …вибігла звідси з криками «вбили!», обзивала її «шмарою пакистанською», а тепер з газети дзвонять за коментарями, бо вона…

До Парміндер, коли вона минала лікарняну конференц-залу, двері до якої були напіввідчинені, донісся ледь чутний голос її реєстраторки. Одним легеньким порухом вона розчинила двері навстіж і побачила там реєстраторку, що шепотіла щось на вухо медсестрі-практикантці. Обоє аж підскочили й озирнулися.

— Докторе Джаван…

— Ви добре знайомі з угодою про конфіденційність, яку підписали, наймаючись сюди працювати, Карен?

Реєстраторка нажахано завмерла.

— Так, я… я не… Лаура вже… я йшла, щоб передати вам цю записку. Дзвонили з газети «Ярвіл і околиця». Померла місіс Відон, а її внучка каже…

— Це теж для мене? — холодно поцікавилася Парміндер, показуючи на папку з історією хвороби, яку Карен тримала в руці.

— О… так, — розгублено пробелькотіла Карен. — Він хотів бачити доктора Кроуфорда, але…

— Повертайся за стіл реєстрації.

Парміндер взяла історію хвороби і пішла до приймальні, аж пінячись зі злості. Та коли прийшла туди й побачила пацієнтів, то раптом збагнула, що навіть не знає, кого викликати, й зазирнула в папку.

— Містер… містер Моллісон.

Говард сяйнув посмішкою, підвівся й почвалав до неї своєю звичною ходою перевальцем. Парміндер відчула неприязнь, що підкотилася їй до горла клубком жовчі. Вона розвернулася й рушила до свого кабінету, а Говард потупотів за нею.

— Ну, і як там наша Парміндер? — запитав він, зачиняючи за собою двері і, не чекаючи запрошення, вмостився в крісло пацієнта.

Він так вітався завжди, але сьогодні це прозвучало як насмішка.

— Що хвилює? — безцеремонно відрізала йому Парміндер.

— Маленьке подразнення, — пояснив Говард. — Ось тут. Мені потрібна якась мазь.

Він витяг зі штанів сорочку й задер її на пару сантиметрів. Парміндер побачила червону подразнену шкіру в тому місці, де складки живота вивалювалися просто на стегна.

— Мусите зняти сорочку, — звеліла вона.

— Та ж мені свербить тільки тут.

— Я мушу оглянути все.

Говард зітхнув і звівся на ноги. Розстібаючи сорочку, він спитав:

— А ви отримали порядок денний, який я вислав зранку?

— Ні, я ще сьогодні не перевіряла пошту.

Це була брехня. Парміндер читала порядок денний і страшенно розлютилася, але зараз йому не варто було про це казати. Її обурювало те, що Говард навіть у лікарні не давав їй спокою з тією радою, немовби нагадуючи, що там він може командувати нею, хоча тут, у її кабінеті, вона могла наказати йому роздягтися.

— Ви не могли б… я мушу глянути під…

Він підняв угору своє черево, що звисало, мов фартух, над його штанами. Усміхався до неї, підтримуючи руками складки жиру. Вона присунула стілець ближче і її голова опинилася на рівні його пояса.

Вона побачила огидну лускату висипку, що розповзлася поміж складками Говардового пуза: яскраво-червону, як опік, що нагадувала якусь велетенську бридку посмішку, їй у ніздрі вдарив сморід гнилого м’яса.

— Себорейна попрілість, — діагностувала вона, — а там, де чухаєтесь, лишай. Усе, можна вдягатись.

Анітрохи цим не здивований, він опустив черево й потягся за сорочкою.

— Я там включив у порядок денний питання про долю «Белчепела». Цим зараз зацікавилася преса.

Вона не відповіла йому, зосереджено друкуючи щось на комп’ютері.

— Газета «Ярвіл і околиця», — уточнив Говард. — Я для них пишу статтю. Так би мовити, інший погляд на цю проблему, — додав він, застібаючи сорочку.

Вона намагалася його не слухати, та коли прозвучала назва газети, відчула, як у її животі щось стислося.

— Говарде, а коли вам востаннє міряли тиск? За останні півроку не бачу жодного запису.

— Усе нормально, я приймаю ліки.

— Усе одно треба перевірити, якщо ви вже тут.

Він знову зітхнув і старанно підкотив рукав.

— Вони спочатку опублікують статтю Баррі, а потім мою, — повідомив Говард. — Ви знали, що він надіслав їм статтю? Про Поля?

— Так, — відповіла вона, сама того не бажаючи.

— Може, маєте її копію? Ну, щоб я не повторював того, що він уже сказав.

Її пальці затремтіли. Вона намірилася міряти тиск, але манжета приладу була закоротка для Говардової руки. Парміндер зняла її й пішла по довшу.

— Ні, — сказала вона, повернувшись до Говарда спиною. — Я навіть її не бачила.

Він стежив за тим, як вона закачувала в манжету повітря й поглядав на манометр з поблажливою посмішкою чоловіка, що споглядає якийсь поганський ритуал.

— Зависокий, — повідомила вона, коли стрілка зафіксувала сто сімдесят на сто.

— Я приймаю таблетки від тиску, — повторив Говард, почухавшись там, де була манжета, і опустив рукав. — Доктор Кроуфорд ніби задоволений.

Вона переглянула на екрані список його медикаментів.

— Приймаєте від тиску амлодипін і бендрофлуметіазид, так? І симвастатин для серця… жодних бета-блокаторів…

— Через астму, — відповів Говард, розправляючи рукав сорочки.

— …правильно… і аспірин. — Вона повернулася до нього обличчям. — Говарде, головна причина всіх ваших проблем зі здоров’ям — ваша зайва вага. Вас коли-небудь направляли до дієтолога?

— Я вже тридцять п’ять років працюю в гастрономі, — усміхнувся Говард. — Не вам мене вчити нюансів харчування.

— Ну, якби ви хоч трохи змінили спосіб життя, то відразу б відчули різницю. Якби вам скинути…

Він ледь помітно підморгнув і сказав:

— Не треба все ускладнювати. Мені тільки потрібна якась мазь від сверблячки.

Парміндер роздратовано заклацала клавішами комп’ютера, набираючи рецепти протигрибкових і стероїдних мазей, тоді роздрукувала їх і мовчки вручила Говардові.

— Красно дякую, — сказав він, підводячись зі стільця. — І гарного вам дня.