Несподівана вакансія

II

— Чого тобі?

Зіщулене тіло Террі Відон видавалося ще меншим на тлі дверей до її будинку. Вона вчепилася руками, наче клешнями, за одвірки, намагаючись набрати поважнішого вигляду, й загородила собою прохід. Була восьма ранку. Кристал щойно вийшла з хати разом із Роббі.

— Хочу поговорити, — відказала сестра. Шеріл, широкоплеча й мужикувата, в спортивних штанах і білій жилетці,зробила затяжку і скоса зиркнула на Террі крізь дим від цигарки. — Померла баба Кет.

— Шо?

— Померла баба Кет, — повторила голосніше Шеріл. — Хоча яка тобі на фіг різниця.

Але Террі ще з першого разу все почула. Новина так її приголомшила, що вона розгубилася й перепитала ще раз.

— Ти кололася? — спитала Шеріл, вдивляючись у її перекошене й невиразне обличчя.

— Пішла на фіг. Я не колюся.

І це була правда. Цього ранку Террі нічого не вживала. Вона вже третій тиждень не вживала наркотиків. Вона цим не пишалася і не вивішувала на кухні ніяких «зоряних таблиць» для допомоги наркоманам. Іноді могла триматися й довше, навіть місяцями. Оббо вже два тижні, як кудись поїхав, тому їй було легше. Але все необхідне й далі зберігалося у старій бляшанці з-під печива, а жага забутися вічним вогнем розгоралася в її крихкому тілі.

— Вона померла вчора. Та довбана Деніел тільки сьогодні мені подзвонила, блін, — вилаялася Шеріл. — А я ше хотіла провідати її в лікарні. Деніел тепер хоче забрати хату. Хату баби Кет. Паскуда жадібна.

Террі вже давно не бувала в тому маленькому будиночку на вулиці Надії, але, слухаючи Шеріл, дуже чітко уявляла всілякі дрібнички на серванті й мереживні фіранки. А ще уявляла, як Деніел напихає кишені різними речами, нишпорячи в шафках.

— Похорон у вівторок о дев’ятій, біля крематорію.

— Ясно, — сказала Террі.

— Ця хата не тільки її, а й наша, — мовила Шеріл. —

Я скажу Деніел, що нам належиться частка. Сказати?

— Ага, — відповіла Террі.

Вона дивилася, як за рогом зникає яскраво-жовте волосся й татуювання Шеріл, а тоді вернулася до хати.

Баба Кет померла. Вони вже давно не розмовляли. Я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить. А з Кристал вона постійно бачилась. Кристал була її улюблениця. Вона завжди приходила на ті дурнуваті змагання, щоб подивитися, як веслує Кристал. На смертному ложі вона вимовила ім’я Кристал, а не Террі.

Ну, й добре, стара сучко. Мені пофіг. Пізно.

Террі здригалася, відчуваючи, як щось їй тисне в грудях, і тинялася смердючою кухнею в пошуках цигарок, хоч насправді марила ложкою, вогнем і голкою.

Тепер уже пізно казати старій те, що вона хотіла сказати. Пізно, їй уже не стати знову «солодкою Террі». « Великі дівчатка не плачуть… великі дівчатка не плачуть…» Це вже багато років потому вона зрозуміла, що пісенька, яку баба Кет наспівувала їй своїм прокуреним голосом, насправді була про «Солодку Шеррі».

Руки Террі порпалися в смітті, мов ті щурі, шукаючи сигаретні пачки й роздираючи їх на клапті, але всі вони були порожні. Кристал, напевне, скурила останню цигарку. Була така ж ненажерлива корова, як і та Деніел, що рилася в речах баби Кет, втаємничивши від усіх її смерть.

На масній тарілці лежав довгенький недопалок. Террі витерла його об футболку і припалила від газової плити. В голові у неї раптом пролунав її ж голос, коли їй було одинадцять.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Не хотіла про це згадувати. Схилилася над умивальником, закурила й подумала, що на неї чекає, уявляючи велику сварку, що назрівала між двома старшими сестрами. Ніхто не чіплявся до Шеріл та її чоловіка Шейна: вони обидвоє могли дати здачі, а Шейн якось засунув одному бідоласі в поштову скриньку вхідних дверей запалену ганчірку. За це й мотав свій черговий строк, але йому ще повезло, що нікого не було вдома. Але в Деніел була зброя, могутніша за кулаки: гроші, власний будинок і домашній телефон. А вона зналася зі всякими шишками і вміла з ними ладити. То була людина, яка завжди мала запасні ключі й потрібні документи.

Але Террі сумнівалася, що Деніел заволодіє будинком, попри всю її таємну зброю. Бо ж не лише вони втрьох претендували на нього. Баба Кет мала ще купу внуків і правнуків. Після того, як Террі віддали опікунам, її батько наплодив ще чимало дітей. Загалом дев’ятеро, порахувала якось Шеріл, від п’яти різних матерів. Террі ніколи не бачила своїх зведених братів і сестер, але Кристал якось їй розповіла, що баба Кет з ними зустрічається.

— Справді? — здивувалася Террі. — Ну й нехай обдеруть її до нитки, стару дурну сучку.

Отже, баба бачилася з рештою родини, хоч то були далеко не янголятка з того, що довелося чути Террі. Але тільки від неї одної, що була колись «солодкою Террі», баба Кет відреклася назавжди.

Коли не ширяєшся, з твого темного нутра виповзають лихі думки і спогади, а в черепі дзижчать чорні мухи, обсідаючи його зусібіч.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Террі мала на собі жилет, який оголював її вкриту рубцями від опіків руку, шию і спину. Ці шрами й рубці утворювали неприродно обвислі складки, подібні на розтале морозиво. Коли їй було одинадцять, вона шість тижнів пролежала в опіковому відділені південно-західної лікарні.

(«Як це сталося, сонечко?» — запитала мама дитини, що лежала на сусідньому ліжку.

Її батько жбурнув у неї сковороду з киплячим жиром, і на ній загорілася футболка.

— Нещасний випадок, — буркнула Террі. Вона казала так усім, навіть соцпрацівниці й медсестрам. Террі радше згоріла б живцем, аніж продала свого батька.

Невдовзі після того, як Террі виповнилося одинадцять, її матір покинула напризволяще усіх трьох своїх дочок. Уже за кілька днів Деніел і Шеріл стали жити в родинах тих хлопців, з якими зустрічалися. Террі лишилася наодинці з батьком, готуючи йому якусь їжу і не полишаючи надії, що мама повернеться. Навіть попри неймовірний біль і жах перших днів і ночей у лікарні, Террі раділа, що так сталося, бо була переконана, що мама про це почує, приїде й забере її звідси. Щоразу, коли Террі чула найменший порух біля дверей палати, її серце підстрибувало.

Але за всі ці шість довгих тижнів болю й самоти її не провідав ніхто, крім баби Кет. Тихої післяобідньої або вечірньої пори баба Кет приходила й сідала біля внучки, нагадуючи їй, що треба дякувати медсестрам. Була похмура й сувора, але разом з тим випромінювала неочікувану ніжність.

Вона принесла Террі дешеву пластикову ляльку в чорному блискучому плащику, та коли Террі його зняла, під плащиком на ляльці нічого не було.

— Бабо, в неї нема панталонів.

Баба Кет тоді захихотіла. А баба Кет ніколи не сміялася.