Нетопир

— Далеко? — поцікавився Ендрю.

— Its a short walk, but a lo-ong trip. [16] — Він коротко посміхнувся.

— Гаразд, досить. Стули пельку і сядь, — наказав Ендрю і показав йому поліцейський значок.

«Дракула» приголомшено поглянув на нього. Харрі підвівся і сунув руку за спину, ніби збираючись дістати з кобури пістолет. Але «Дракулі» не захотілося перевіряти, чи є в нього зброя. Він слухняно плюхнувся на стілець перед Ендрю.

16

Йти близько, але віднесе вас ду-уже далеко (англ.).

— Що за бєспрєдєл? Я ж кажу, у мене нічого з собою немає!

— Гадаю, ти знайомий з місцевим шерифом і його помічником? Вони, думаю, теж з тобою знайомі. А ось чи знають вони про те, що ти зайнявся «великим дуром»?

«Вампір» пересмикнув плечима:

— А хто тут говорив про «великий дур»? Я думав, ви по травку…

— Аякже. На «герик» ніхто й не натякав. І не натякне, якщо ти завдаси собі клопоту дещо нам розповісти.

— Та ви збожеволіли? Стану я довбешкою ризикувати і стукали лише тому, що два нетутешні копи, в яких нічого на мене немає, вдираються і…

— Доносити? Ми зустрілися, не змогли домовитися про ціну на товар, і все. До того ж у тебе є свідок — вона підтвердить, за яким ділом ми прийшли. Якщо будеш слухняним хлопчиком, більше нас не побачиш. Ми взагалі тут більше не з’явимося.

Ендрю закурив, мружачись, поглянув на нещасного «вампіра» і випустив дим йому в обличчя.

— А от якщо не будеш слухняним хлопчиком, ми вийдемо звідси з поліцейськими значками на грудях. Потім тут когось заарештують, і сумніваюся, що після цього до тебе ставитимуться краще. Не знаю, як часто тут, як ти висловився, відрізають яйця стукачам, potheads [17] — зазвичай хлопці мирні. Але ж вони дещо про тебе знають, і я не здивуюся, якщо одного чудового вечора до тебе завалиться шериф з обшуком — так, ні з сього ні з того — і переверне все догори дном. Potheads не люблять конкурентів, що торгують важкими наркотиками. До того ж стукачів. А що тобі світить, якщо у тебе знайдуть стільки героїну, гадаю, ти знаєш.

17

Люди, які торгують або балуються травкою (англ.).

Він знову пустив дим в обличчя «Дракулі». Не щодня випадає таке задоволення, подумав Харрі.

— Отже, — сказав Ендрю, так і не дочекавшись відповіді. — Еванс Вайт. Де він? Хто він? І як його знайти? Ну!

«Дракула» зацьковано огледівся. Велика голова із запалими щоками і тонка шия робили його схожим на грифа, який сів поласувати падлом, але боїться, як би не повернулися леви.

— Це все? — запитав він. — Чи ще щось?

— Більше нічого, — кинув Ендрю.

— А звідки мені знати: раптом ви повернетеся і зажадаєте чогось іще?

— Нізвідки.

«Дракула» кивнув, ніби саме на таку відповідь і чекав:

— Добре. Він поки не бозна-яка риба, але, чув, іде вгору. Працював на мадам Россо, тутешню королеву марихуани, а зараз ось відкрив свою справу. Травка, ЛСД… морфій, мабуть. Травка у нього та ж, що й у нас усіх, місцева. Але у нього в Сіднеї якісь свої зв’язки. Він возить травку туди, а звідти привозить дешеву і хорошу кислоту. ЛСД зараз особливо цінується.

— А хіба не екстезі та героїн?

— Чого б то? — скривився наркоторговець.

— Ну, так стоять справи там, звідки я приїхав: вважається, що половина англійських підлітків старше шістнадцяти після хвилі «хауса» [18] пробували екстезі. А після фільму «На голці» героїн став наркотиком номер…

— Що? «Хаус»? «На голці»? — «Вампір» нерозуміюче втупився в нього.

Харрі помічав, що про останні події у світі наркомани не мають ані найменшого уявлення.

— Як можна знайти Еванса? — зажадав Ендрю.

— Він часто буває в Сіднеї, але днями я бачив його тут. У нього є син. Від телиці з Брісбена, яка раніше тут вешталася. Не знаю, де вона зараз, але син живе у татуся, тут, у Німбіні.

18

«Хаус» (house — англ.) — музичний напрям, що виник у 1980-х pp., набув поширення серед наркоманів.

І він коротко розповів, як знайти будинок Еванса.

— Який із себе цей Вайт? — вів далі Ендрю.

— Та як би пояснити… — «Вампір» почухав гладеньке підборіддя. — Гарненький дуринда. Здається, тепер це так називають.

Ні Ендрю, ні Харрі не мали й гадки, як це тепер називають, але обоє розуміюче кивнули.

— Спілкуватися з ним легко, але не заздрю його дівчині, якщо ви розумієте, про що я.

Обоє нерозуміюче похитали головою.

— Він же спідничник і однією телицею не вдовольняється. Баби його завжди скандалять — кричать і горланять. І ніхто не дивується, коли яка-небудь з них ходить з фінгалом.

— Гм. Ти не знайомий з однією норвежкою, блондинкою на ім’я Інґер Холтер? Минулого тижня її труп знайшли в затоці Вотсонс у Сіднеї.

— Справді? Жодного разу про неї не чув. — Газет він, очевидно, теж не читав.

Ендрю загасив сигару. Вони з Харрі підвелися.

— Я точно можу розраховувати на ваше мовчання? — недовірливо запитав «Дракула».

— Авжеж, — відповів Ендрю і попрямував до виходу.

Поліцейська дільниця теж розташовувалась на головній вулиці, метрів за сто від музею, і скидалася на звичайний житловий будинок. Проте вивіска, хай і убога, ясно вказувала, що це саме поліцейська дільниця. Всередині, у просторій кімнаті, за величезними столами сиділи шериф і його помічник. Крім того, в приміщенні були диван, кавовий столик, телевізор, гарненька колекція кімнатних рослин у горщиках і в куточку — книжкова полиця, на якій стояла кондова кавоварка. На довершення всього занавіски в дрібну клітинку робили поліцейську дільницю як дві краплі води схожою на норвезький дачний будиночок.

— Good day, [19] — привітав колег Ендрю.

Харрі пригадав, як у вісімдесятих те ж саме сказав американським телеглядачам тодішній прем’єр-міністр Норвегії Коре Віллок. Наступного дня норвезькі газети накинулися на прем’єра, заявляючи, що той ганьбить країну своїм поганим англійським.

— Good day, — відповіли шериф і його помічник, які норвезьких газет, очевидячки, не читали.

— Мене звуть Кенсинґтон, а це — Ховлі. Гадаю, вам телефонували із Сіднея? Пояснили, хто ми і навіщо приїхали?

19

Добридень! (Як вітання у Великій Британії вважається застарілим, але в США й Австралії вживається.)

— І так і ні, — відповів той, хто, мабуть, був шерифом, — бадьорий, загорілий чоловік років сорока, з блакитними очима і міцним потиском руки. Харрі він нагадав татуся із «Скіппі» або якого-небудь іншого серіалу, такого надійного, принципового і славного австралійського героя. — Ми так до кінця і не зрозуміли. Ви, здається, хочете знайти одного типа, але не бажаєте, щоб ми його заарештували і відправили до вас? — Шериф підвівся і підтягнув штани. — Боїтеся, ми сядемо в калошу? Гадаєте, тутешня поліція не вміє працювати?

— Нічого подібного, шефе. Просто ми знаємо, з цією марихуаною у вас своїх клопотів по горло. От і вирішили самі взятися до цієї справи. Щоб вас зайвий раз не турбувати. У нас є адреска, і ми лише хочемо поставити хлопцю кілька запитань.

— Що Сідней, що Канберра — однаково, — пробурчав шериф. — Віддаєте накази, шлете своїх людей, нас навіть до відома не ставите. А на кого потім усе звалять?

— От-от, — підтакував зі свого місця помічник.

Ендрю кивнув:

— І не кажи. У всіх таке ж лихо. Куди не глянь, ніде начальство носа на вулицю не показує. Ось і нами, оперативниками, верховодять якісь канцелярські посіпаки з посередніми дипломами юристів і заповітною мрією про підвищення по службі.