Невеличка драма

–  Ти його бачив?
– спитала Марія Миколаївна.

–  Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!

–  А коли вертається?

–  Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав…

–  О дванадцятій годині, - тихо мовила професорова, розмірковуючи.

– І це щодня?

–  Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.

–  А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!

–  Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав - ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить…

–  Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!

–  Ірен… - пробурмотів професор.
– Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий… Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий…

–  Перестань, - сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк.
– А якихось подробиць ти не довідався?

–  Як же!
– скрикнув професор.
– Марусю, я все виконав надзвичайно… Можливо, що я щось і забув - ти знаєш, пані Сліповська - це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням… І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий…

–  А раніше говіркий був?

–  І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.

–  Тоді це не важить. Ще що?

–  Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає…

–  Які дурниці ти плетеш, - мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.

Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.

–  Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, - мовила вона нарешті.
– Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті… І що за горда душа - не терпить співчуття! Моя душа…

–  Звичайно, в неї твоя душа, - погодився професор, - і мій розум.

–  Вона все читає, - вела Марія Миколаївнам - я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась - і знаєш, що вона читає?

–  Що?
– злякано спитав професор.

–  Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.

–  Невже?

–  І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані? Професор тільки спантеличено дивився.

–  Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це… це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.

–  Марусю, - мовив професор благально, - я все розвідав, чудово розвідав.

–  Лишається ще трохи, - суворо сказала Марія Миколаївна.
– Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.

–  Марусю!
– скрикнув професор.

–  Вулиця, будинок і номер помешкання - ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково.

–  В жодному разі!
– скрикнув професор.
– Я люблю Ірен, але я… не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!

–  Але так, щоб він же не побачив - іди за квартал, ти добре бачиш.

–  О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей. Пошлімо краще когось, Марусю!

–  Я не можу плутати в наші інтимні справи сторонніх… Упорядкуй свій день так, щоб завтра о шостій з половиною був вільний.

За тим вона вийшла з кабінету, а другого дня професор знову вчинив за її розказом, але мало не спізнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов із помешкання і пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянської вулиці було недалеко, а то Степан Григорович зовсім захекався б від швидкої ходи та напруження, з яким він Славенка пильнував. А коли той зник у подвір'ї будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розі візника й поїхав по візитах, геть задоволений і в найкращому настрої. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справді прокинулось щось слідецьке, якась приємна мисливська настанова, з'явилась нервова піднесеність і солодкий трепет у серці. Він мав вистежити людину, і виконав це чудово!

–  Далі я вже сама візьмуся, - сказала Марія Миколаївна, обізнавшись із його здобутками.

–  Це, знаєш, цікаво, Марусю, - казав професор.
– Він іде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю… І такі сутінки, дуже зручно в сутінках стежити, чудово!

–  Ти захоплюєшся всім, як хлопчисько, - суворо мовила професорова.
– Поважності в тобі, Степане Григоровичу, немає.

Вранці вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в двері маленького будинку, Ада їй відчинила, бо кооператор того дня до Шепетівки поїхав, а дружина його пішла на базар, Марта на посаді була, а німкеня, фрау Гольц, взагалі не дочувала.

–  Здесь живет Владимир Петрович Изотов?
– спитала професорова, наперед заготовивши це вигадане прізвище.

–  Здесь живу я, моя мама, мой папа… - почала Ада, але Марія Миколаївна м'яко перепинила її.

–  Позови кого-нибудь старшего, детка! На цей час фрау Гольц зачула-таки з своєї кімнати якийсь гомін і вийшла.

–  Што фі хотіть?
– спитала вона.
– Мофчі, Ата, ті ще маленькі.

Марія Миколаївна вмить зміркувала свою дальшу поведінку.

–  Sind Sie eine Deutsche? [2]– спитала вона.

–  Га?
– мовила фрау Гольц.
– Мофчі, Ата, ті мішай…

–  Она глухая, - сказала дівчинка.

–  Ich frage, ob Sie eine Deutsche sind?… - крикнула професорова.
– Siе haben еіnе deutsche Aussprache [3].

–  Ja, ja, ich bin eine Deutsche, ganz richtig, - радісно відказала фрау Гольц.
– Mein armer Vater kam als Mechaniker her, hier ist er auch gestorben… Treten Sie bitte, womit kann ich Ihnen dienen? [4]

–  Ich suche einen Verwandten und man hat mir, - промовила Марія Миколаївна якнайголосніше, ідучи за фрау Гольц до кімнати, - diese Adressе, Schilanskaja 42, gegeben [5].