Невидимий риф

На східцях Загорський мало не зіткнувся з Фенімором Кріпсом.

— Чи є загроза нашому життю? — запитав Кріпс.

— У відкритому морі ніхто нікому не може гарантувати життя! Та ще й пливемо ми в найнебезпечнішу зону земної кулі! — відповів Загорський.

— Що означають ці поштовхи?

— Сер Кріпс! Я не люблю, коли мене екзаменують, наче студента! — пролунала ухильна, але категорична відповідь.

— І все ж таки?

— Може, ви закурите, сер? — запропонував йому Загорський сигарети.

Кріпс простяг руку до пачки сигарет, але насилу встояв на ногах — корабель знову струснуло. Довірений Джона Равена припав до парапету й, на смерть переляканий, пошепки запитав:

— Джеймс Лабала тут?

— Що це — допит?

— Ні, але…

— Годі про це, сер! — знову спробував ухилитися від прямої відповіді Загорський. — Зараз важливіше інше — чи допливемо ми до Абалули?

— А як ви вважаєте?

— Це від мене не залежить.

Фенімор Кріпс розсердився й мало не закричав:

— Ви неввічливі!

— А вам треба заспокоїти свої нерви, сер!

Професор пішов собі.

Фенімор Кріпс провів його тривожним поглядом. Загорський повільною ходою прямував до своєї каюти.

Так закінчилася перша сутичка між ними.

* * *

Хоч на кораблі нічого не трапилось, однак усі були занепокоєні. Нервова напруженість відчувалася скрізь — у машинному відділенні, на капітанському містку, серед вахтових матросів і навіть у камбузі. Лише професор Загорський і Жозеф Браун нічим не виказували своєї тривоги. І хоч після двох поштовхів настало затишшя, та це було затишшя перед бурею.

Неподалік корабля здіймалося вгору кілька фонтанів води. Там плавали великі голубі кити. Над кораблем перелітали мандрівники-альбатроси.

Спершися на поруччя, професор Загорський неуважливо дивився на океан. Колір води весь час мінився — то був блакитно-сірий, то темно-зелений. Гребені хвиль виблискували блідо-синявим світлом.

День згасав. Запалав багрянцем небокрай. Море стало пурпурове: а гребені хвиль — блідо-рожеві…

Кити поводилися спокійно, це передвіщало, що погода не зміниться. Та ці живі барометри протягом години спростували Браунову теорію.

Барометр несподівано почав падати. Налетів вітер. З кожним його поривом стрілка барометра падала чимраз нижче.

Загорський пішов з палуби. Раптом хтось ухопив його під руку. Обернувся — то був капітан:

— Діється щось незвичайне, сер! Барометр падає!

— У навігації та в погоді я нічогісінько не тямлю, капітане!

— Але це вас теж стосується!

Загорський зупинився й пильно подивився на капітана:

— Що саме?

— Нам знову доведеться боротися з хвилями!

— І ми знову втратимо час?

— Це ще невідомо. Корабель ітиме визначеним курсом. Ми не марнуватимемо часу.

— Якщо не станеться несподіванок!

— А що показують ваші прилади?

— Вони не оракули, сер Браун, не вміють передвіщати майбутнього.

— Однак чують здаля, мов лиси!..

На палубу впали перші краплини дощу. Пориви вітру посилились. Зненацька гучний тріск сполошив Загорського й Брауна. Сумніву не було — це пролунав постріл. Жозеф Браун побіг до капітанського містка. Цю ж мить за спиною в Загорського виросла довгаста постать Кріпса. З трюму вискочив штурман.

— Хто стріляв? — запитав у Кріпса Загорський.

— Мене це теж цікавить.

Кріпс стояв схвильований, тримаючи руки в кишенях непромокального плаща. Він стежив неспокійними очима за кожним порухом професора. З апаратної вибіг Хамід. Здогадавшись, що саме могло статися, Загорський кинув йому:

— Ходи зі мною!

— Там щось скоїлося, сер! — показав штурман на каюту професора.

— Не хвилюйтесь! Нічого особливого, — відказав Кріпс.

— Що ви маєте на увазі? — підвів на нього очі професор.

— Вашого чорного диявола!

— Що, власне, сталося, штурмане?

— Хтось вистрелив у вашу каюту!

Обличчя Загорського спохмурніло. Він гнівно зціпив зуби й процідив:

— Ходімо, Хаміде!

Потім, обернувшись до Кріпса, кинув:

— Гадаю, ви все зрозуміли?

— Ммм — так…

— Ви відповісте за все!

Кріпс здивовано глянув на нього:

— Ви мене залякуєте?

— Ні, я вас попереджаю!

В оточенні двох матросів на баці з'явився Акула. Кріпс сполотнів, але вдав, ніби не помічає його.

* * *

Джеймс Лабала забився в куток і тремтів, щось ховаючи під подертою парусиновою курткою. Коли двері до каюти відчинилися й на порозі стали Загорський з Хамідом, Лабала спробував підвестися. З його очей прозирав жах.

Хамід зачинив двері.

— Куля тебе не зачепила? — схвильовано запитав Загорський.

Лабала хотів щось відповісти, але губи йому тремтіли, і він тільки заперечливо хитнув головою. Потім затулив обличчя грубими, шкарубкими долонями й зайшовся плачем.

Загорський добре розумів, що переживає негр у цю мить. Він підійшов ближче й запитав:

— Тебе поранило?

— Ні, сер!

Професор налив у склянку холодного соку й подав Лабалі.

— Випий!

Лабала підвів на нього очі.

— Ні, сер.

— Це помаранчевий сік.

— Убийте мене, сер! — благально мовив Лабала до Загорського, і на очах у нього знову забриніли сльози.

— Навіщо тебе вбивати?

— Тут чорних не вважають за людей!

— Що це ти верзеш, Лабало? — не зрозумів його Загорський.

— Так, сер, чорні — це не люди!

— Але ж так не скрізь. Є країни, де білі й чорні мають рівні права.

Негр гірко посміхнувся.

— Ні, сер.

— Є такі країни, Лабало.

Обличчя в негра скривилося в страшній гримасі, очі його спалахнули гнівом. Він підвівся й прошепотів:

— Ці білі пани — не люди, сер. В Абалулі готують багато стріл. Треба вбивати білих нелюдів.