Незвичайні пригоди експедиції Барсака
Шрифт:
Це незнане місто і є нашою метою, бо казковий птах починає знижуватись. Ось ми вже над ним. Місто середніх розмірів, але дуже незвичайне! Я чітко розрізняю його півкружні вулиці, розташовані концентрично, за чітким планом.
Машина знижується все більше. Ми пролітаємо нал вузькою річкою, і у мене зразу складається враження, що ми падаємо, як камінь. Ми описуємо спіраль, від якої мене починає нудити. Серце підскакує догори…
Гудіння гвинта вщухає, машина торкнулася землі. Вона сковзає по поверхні ґрунту все повільніше і за кілька метрів спиняється.
Чиясь рука стягає з мене мішок — я
— Який це собачий син так в’язав? — чую я, але, розуміється, лишаю запитання без відповіді і тільки з приємністю ворушу закляклими ногами.
— Встати! — владно наказує по-англійськи хтось, кого я не бачу.
Я радий виконати наказ, але це не так просто. Після, кількох невдалих спроб я нарешті підводжуся і кидаю перший погляд навколо себе.
Невеселе видовище! Попереду висока, глуха стіна, ззаду точнісінько така ж сама. Ліворуч — знов стіна. Можна сказати, досить одноманітний краєвид. Правда, над цією третьою стіною, ліворуч від мене, я помічаю наче башту і високий димар. Може, це завод? Дуже можливо… все мені здається можливим, крім одного: зрозуміти призначення ось цієї височенної ґратчастої щогли, яка тягнеться й тягнеться вгору, метрів на сто над баштою.
Праворуч видовище трохи інше: дві великі споруди, а попереду — щось подібне до фортеці з уступами, галереями та бійницями.
Мої товариші усі тут, за винятком Тонгане, а також Малік, яка ще вранці була з нами. Що з нею?
Усі, крім мене, ніяк не можуть звикнути до денного світла (у них не було в польоті такого віконечка, як у мене). Вони зовсім засліплені, жмуряться і весь час протирають очі. І тут на плече кожного з нас лягає чиясь рука, нас тягнуть, підштовхують, очманілих, розгублених…
Чого від нас хочуть, і де де ми опинилися, чорт забирай?!
Та ба! За хвилину ми опинилися в тюрмі.
III. ДЕСПОТ
(З записної книжки Амедея Флоранса)
26 березня. І от я — в тюрмі. Троє чорношкірих грубо схопили мене і потягли по якихось сходах, потім по темному коридору на довгу галерею, куди виходять двері наших камер. Мене вводять у кімнату з заґратованим вікном на висоті чотирьох метрів над головою, двері зачиняються, і ключ тричі повертається в замку. Я лишаюся на самоті із своїми думками, аж ніяк не райдужними.
Камера простора, і повітря в ній хороше. Є тут стіл з письмовим приладдям, стілець, чиста постіль і все, що потрібно для туалету. Під стелею — електрична лампочка. Загалом непогано, і я був би навіть задоволений цією кімнатою, якби не був у ній в’язнем.
Сідаю, закурюю цигарку і чекаю… Чого? Подій. Чекаю, не перестаючи міркувати про принадність подорожування.
Через дві години мої роздуми порушуються — двері підмикають із скрипом і рипом, і крізь щілину я бачу… Я бачу Чумукі, що зник того самого дня, коли я втретє почув таємниче гудіння, причина якого мені тепер зрозуміла. Отакий нахаба! Наважується з’являтися до мене після того, що він зробив з моїми статтями!
Втім, Чумукі, очевидно, приготувався до холодного прийому. Перш ніж ввійти, він
кидає в кімнату обережний погляд, ніби вивчаючи обстановку.— А! Ти тут, неприторений негіднику! — вимовляю я, поспішаючи йому назустріч з наміром добре відлупцювати його за все.
Але я наштовхуюсь на двері, що їх зрадник швиденько замкнув. Зрештою, тим краще. Якби я потішив себе і накрутив йому вуха, до чого б це призвело? — тільки ускладнило б моє становище, і без того невеселе.
А Чумукі наче розгадав мої мирні наміри. Двері прочиняються вдруге, і його кучерява чуприна появляється знов. О, тепер він може ввійти. Я сідаю на своє місце… і заспокоююсь. Тоном, в якому вже немає погрози, я повторюю:
— То ти тут, негіднику! Що тобі?
— Я тут слуга, — відповідає Чумукі, зиркаючи спідлоба і широко розчиняючи двері.
У коридорі ще двоє негрів із стравами, які Чумукі ставить на стіл. У мене аж слина котиться: тільки тепер я почуваю, що конаю з голоду.
Забувши про всі інші турботи, я віддаю належне їжі, і розпитую Чумукі, який шанобливо мені прислуговує і відповідає охоче. За його словами, я став гостем — зовсім не з власного бажання! — могутнього короля, його величності Гаррі Кіллера — ім’я, між нами, препаскудне! — і мене приставлено в незвичайне місто, де “багато великих будинків” і “багато хитромудростей тубабів”, тобто європейських винаходів. Після знайомства з незвичайними літальними машинами цьому неважко повірити.
Я продовжую розпитувати. Чи не цей вищезгаданий король підсунув мадемуазель Морна його, Чумукі, як провідника? Чумукі запевняє, що ні; його підманув Моріліре. Не обмежившись підкупом, цей останній розхвалив йому могутність і великодушність Гаррі Кіллера (якого Чумукі, зрештою, і не бачив ніколи), обіцяючи негідникові легке й веселе життя, і це його спокусило. Коли я запитую, чи не знає він, що сталося з його старим приятелем Тонгане, огидне обличчя Чумукі лютіє, він черкає рукою по горлянці і вимовляє:
— Кувік!..
Отже, мої припущення підтверджуються: бідолашний Тонгане загинув.
А Чумукі продовжує звірятися. Гудіння, почуте мною в той день, коли він зник, йшло від повітряної машини, на якій прилетів лейтенант Лакур, точніше, капітан Едвард Руфус, а його люди прибули нам назустріч по землі, під проводом двох сержантів, і для розваги по дорозі розоряли села. Цим і пояснюється елегантність командира і обдертість солдатів, а також жах пораненого негра, коли він пізнав одного з нападників. Тією ж літальною машиною Чумукі привезено сюди, в… він страшенно спотворює слово, але врешті догадуюсь, що він хоче вимовити “Блекленд”, тобто “Чорна країна”. Назва підходяща! Отже, ми в місті Блекленді, абсолютно невідомому найбільш обізнаним географам.
Поки негр розповідає мені це все, я міркую: якщо він зрадив з корисливості, то чи не зрадить він з тієї ж причини і своїх нових хазяїв? Я тут-таки пропоную Чумукі велику суму, яка дала б йому змогу все своє життя любесенько байдикувати. Шахраєві це здається цілком природним, але він хитає головою — з виглядом людини, яка не бачить можливості “заробити”.
— Нема способу утекти, — каже він. — Тут багато солдатів, багато хитромудростей тубабів, багато високих стін.
Він додає, що місто оточене непрохідною пустинею.