Новели 1926 - 1933 рр.

Катерина дрожала біла як стіна в куті і держалася ру­ка­ми стола, аби не впасти.

– Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запха­ти у той вогонь, але-м стара та не міцна. То твій чоловік об­тіскує з себе воші та тягне гармату з болота, а ти свою ди­тину кинула в мене на постіль, як сука, та футишся з мо­с­ковським офіцером. Сидиш з ним в колясках, як пава, люди ховаються від твоїх поїздів, а їх колеса їдуть по через моє серце. Ти заткала у мій сивий волос смердячу квітку га­ньби.

Вогонь потух.

Тепер стара вилізла на постіль і здоймала з грядок мережані та вишивані сорочки, коверці всілякі, рушники забирані і тонкі полотна.

– Катеринко, нарабований жидівський крам пішов з димом, а це твоє віно старала-м чистими руками, як прий­ш­ла-с на світ.

Мати гляділа, як кат, сівши на купу віна, а донька розхилила великі очі, повні гріху, але осяяні ласкавим небом.

– Життя твоє, небого, серед нас скінчилося, ти чужа всім, насип оцес порох в московську гарбату і зараз спокутуєш гріх. А я тебе файно вберу, я тебе ще красне поховаю, і зітреш ганьбу на нас, старих, та на твоїй дитині.

Катерина від постелі попри стіл та попри лаву ледве пе­ре­лізла поріг. Стара сиділа довго на прегарнім віні, потім встала, замкнула хату і йшла додому.

– Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я.

У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона на­мо­вила Катерину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гу­кала на них здалека:

– То як моя Катерина жила, то по сто вас приходило на день, аби казати, що вона цілому селові принесла ганьбу, що найліпші коні з москалем забрала, що справляла в кого гроші, що курилася в жидівських перинах і дзуркотіла кра­деними перлами. Мій старий тижнями не входив до хати, бо не міг клякнути перед образами, бо все вас була повна хата, аби нігтями роздрапували наше серце, а тепер, яки-м її вісадила на гилю, то ви вже милосердні. Чого ще хочете від мене, дикі звірі? Як ще під ховаю її дитину, то піду за нею, ви, шельми!

Накинула на шию мотуз і з довгим костуром, самотна, до­рогою пішла додому.

РОСА

Старий Лазар досвітком сапав грядки. Досвітні пасма витягали сонце на землю, а Лазар потрясав сивим волоссям і, спертися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей яркий пе­ре­ддень. В сутінках світанку він все малював будучність сво­їх дітей, внуків і правнуків.

Тихо, птахи співають, а роса їсть ноги. Але цю росу кожна стеблинка так радо двигає на собі, мов божий трунок.

– Ей, ти, росо, їла ти мене від дитини; я коло овець плакав від тебе. А як був молодий, то мусив підкочувати білі штани, йдучи від дівки, щоби мама не сварила, а як став ґаздою і заходив в збіжжя косити, то ти жерла мене, і кусала, і боронила перед косою кожде стебло, аби їх ще завтра на­по­їти своїм різким напитком, але восени ти найгірша, бо за­бирають від тебе все, кому ти щодня лице мила. Ти так, як мама, що не дає своїх дітей.

– Ото-м ся, росо, находив по тобі, ото-сь мене ся наїла, але твоя їдь була так, як мід, що щипає і смакує. Я тебе сімде­сят років не проминув ані одного дня, а все чекав ясного сонця, і воно, велике та ласкаве, висушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, щоби вечором зливати, як умліває вся травинка. Ти, боже, поливаєш всю землю росою так, як ми розсадник. Ех ти, божа водице, ти давала дужість і здо­ровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий та різ­кий. Баную дуже, що ти мене не будеш заросювати, як ти, святе сонце, родишся.

Глянув на свою білу хату.

– О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу, аби не бу­дити купи внуків. Вони так файно сплять, порозкидаються, що гріх рипнути дверима; їх сон святий, бо їх бог взяв на свої коліна, на колінах божих вони ростуть. А стара за­раз за мною встає, накриває діти і ходить тихо, як кітка, та лагодить їм сніданок. Мій ласкавий боже, чим я годен відплатити твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею три­мав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і ро­с­ли­!

– Але внуки інші, як давно були, в них книжки, в них спі­ва­н­ки інші. А дурна стара радується ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюють від неї гроші на театр та на книжки та тягають стару коробку по читальнях, а во­на вертає з ними додому та радується, як дівка.

– «Мой, старий,- каже,- але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синіх гачах, а люди плещуть йому в до­лоні, а він так говорить, як у книжці, а сорочка горить на нім. Ей, якби ти ся хоть раз подивив на них!» Я, кажу, ста­рий, щоби ся дивити на таке, і не винен тому, що ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гро­ші маєш на кучми, та на синє сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертиця , ти їм не вишила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошонці все гроші хибу­ють.

– Але внуки не п'ють, не гуляють і до корчми не йдуть, а гу­дуть, як бжола: Україна, Україна. Малий Кирило підхо­ди­ть мене, як дитину: «Діду, діду, я прочитаю таке файне».

– Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.

– Вони в мене чемні, най їх бог благословить з їх надіями. Вони хотять нового, на те вони і молоді.

З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і ста­ра, що кликала на сніданок.

– Ти, вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків богато. Роса має кого об­ли­вати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все бла­гослови їх до сніданку.

Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.

ДУРНІ БАБИ

Як то сталося, що жінки на ринку зробили недозволені збори, того ніхто добре не знає. Почалося від того, що стеці­вська жінка приїхала люта з Коломиї- від сина, що сиди­ть в криміналі.

– Мало-м під мурами не замерзла, не пускають - та й реш­та. Ходжу по морозі, душа в мені стигне, коби-м хоть з-поза гратів уздріла його...

Жінок коло неї вже більше.

– Питаєте, за що сидить. А лихе його знає - за газети. Уз­д­рів через вікно жандаря та запхав мені в пазуху якісь па­пе­рі. А жандар обшукав його до голого тіла, перевернув хату до­гори ногами та й сів. Надумав, надумав та й каже мому чоловікові: «Ідіть за цев жидівков через дорогу, най зараз прийде». Прийшла жидівка, а жандар каже: «Обшукай цю жінку, чи нема коло неї яких паперів». І рихтіг, витягла з па­зухи ті папері, що мені син дав. Жандар урадувався, по­пе­ребирав ті папері та й каже хлопцеві: «Ходіть зі мною на постерунок». Та й як пішов, то й до сегодні. Питала я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї...

Жінок щораз більше.

– А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймилі­ша дитина, може, він голоден, може, його нендза їсть, може, за ґратами замерзає. Старий кричить, на кого решта дітей маються лишити. А я кажу йому: «Як не хочеш завезти ід колії, то я, бігме, на колінах піду». Вздрів що нема зо мнов що робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудить , гадаю, зараз буду його видіти...

Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки по­заду з батогами поставали, і поліцай вже підслухує.