Новели 1926 - 1933 рр.

– Та нім я найшла той кримінал, заки я там ся добила, то най вас бог боронить. Але трафився якийсь добрий панок та й каже до мене: «Чо ти жінко, під цим муром за­ме­р­за­єш?» А я плачу. Розповіла я йому, що так і так, і він завів ме­не всередину до криміналу. Стягнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки...

Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.

– Там виділа сина, відай, ним так, відколи він, не тішилася. І не журітьси, мамо, і веселий він, і каже: «Тут нас сидить таких богато, нічо нам не буде, як який рік-два дістану, то ми молоді та й відсидимо». Отак він ме­не розва­жує. Дивлюся на ті мури, на малі вікна з гратами та й кажу йому: «А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?» Отак я з ним мінуточку побула - та й гай, бабо, забирайся. Але мені і це добре...

Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жін­ки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:

– Ви хочете всі наші діти, що в школах вчуться, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрячи в ярем...

– Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Ук­ра­їну, та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.

– А мій гине десь у чехах.

– А мій у німця, аби вам так легко конати, як мені оп­ла­ку­ва­ти мою дитину!

Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже про­бу­ють успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припису.

– То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.

– Ех, ми знаємо ці протоку ли. Беріть нас усіх.

Чи довго довго, чи коротко правдалися жінки з жанда­р­ма­ми, але за яку годину рушив похід жінок під магістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а зза­ду йшли чоловіки з батогами.

Та кожна з них у червоній платині. Де вони годні пізна­ти, та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду...

І це була правда. До самого вечора жінки мерзли на ма­гі­ст­ратськім подвір'ю, перемінювали на собі хустки, аби їх не пізнати, і не мож було їх вигнати. Треба було аж про­сь­би, щоби їх звідти позбутися.

А як розсипалися вулицями, то реготалися, як з весілля йду­чи. Звичайно, дурні баби...

ШКІЛЬНИК

В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Спокійно лишень сидить коло стола жандарм із ка­ра­біном і війт. На долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.

– І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?

– Ми хочемо, аби ви єго приперли, бо через него ані нам, ані дітей нашим нема в цім селі життя...

Закричали, заломи­ли руки.

– Та кажіть, Тофанко, таже ви бігали до шандара...

– А вам ще богато вповідати треба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та че­р­ва­ками. Писки їм напухають, спати через ті плачі не можна. Діти єму виносять, що де в хаті подиблють. Він їсть із ци­ганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи йо­го мама вмерла, то він здичів, ніхто його не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає...

А хлопець з землі каже:

– Це якась дурна Тофанка, та як маму прикидали глинов, то хто мене має годувати та обпирати? Що де йму в руки, то з'їм та й не голоден, що де вкраду з плота, та й си вбираю. Б'ють мене, і добре б'ють, але я терплю. Як нема ма­ми, то мус терпіти...

– Дивітьси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра вповідає...

– Та кажіть уже, Тофанко, що він наробив?

– Та вірідила я свого Лукинка до школи, обмила, . на­го­ду­ва­ла, дала білу сорочку, а він собі каламарчик взєв, та то­р­би­нку з книжками, та й хліба в пазушину. А я чистю вовну пе­ред хатов, нічого не гадаю. За якусь там годину ци пів вбі­гає в ворота таке, як чорт, всілякими фарбами пома­льо­ване, і плаче, аж крізь вуха си промикає. Лиш по голосі пізнаю, що це мій хлопець. Вхопила-м на руки, занесла-м до ха­ти, мию, б'ю, а він кричить. Рукави і пазухи в мене, як види­те, закрашені всілякими красками...

Жінки оглядають фарби на сорочці Тофанки і міркують, чи фарба дасться відопрати.

– Дитина захрипла від плачу та й вповідає мені, що, як ішов до школи, цеє копилюк перейшов його лугами та й каже: «Так і так, Лукине, скинь сорочку, я тобі тіло нама­люю всілякими фарбами. Хлопці будуть за то-бов бігати та й сміятися». Хлопець скинув сорочку, а він єго обмалював ко­ло ставка всілякими фарбами. «Ану, побігай,- каже,- по лу­зі, як мотиль будеш». А сам хапнув єго сорочку, і поясок, і все та й втік у кукурудзи. Убравси, розілляв по собі ант­ра­мент і пішов, байстрило, до школи...

Тофанка по цім нагналася до хлопчини і хотіла бити, та жандарм заступив його.

– А я вам кажу, що ца Тофанка дурна. То вона гадає, що я її боюси, як тут є шандар та й війт. А на дорозі я також не боюси, бо втечу, як вітер. А на ставу також не боюси, бо тру­тю в став. Таже я доста набрав бучя, доки я навчивси ро­зуму. Та мені кров йшла з очей, з вух; з горла, нім я навчи­вси розуму та нім ноги дужі стали. Я тепер можу від кож­дого втечи...

– Це, люди добрі, покаяніє, та ви, війте, робіть що з цим чо­мбараном. Та він нам діти розволочує. Та дивітьси, як він мрігає очима, він нас всіх на сміх побирає. О, який з себе контетний!..

– Хлопче, но, а є в тебе вуйко, або тітка, або якась фамі­лія?

– Та є. Є богато, але як в похорон позабирали гобортки та по­лотна, то ще брали мене до себе, а потім били, та й на­го­ни­ли, та й не давали їсти. То я мусив собі красти їсти. Та як було тепло, то я собі спав в збіжжю або в кукурудзах, а як сту­дено було, то я ховавси в ясла перед худобу, а худоба має гарячий дух, та й дихала на мене. А хлопці давали їсти, а професорка дала кафтан, такий довгий...

– А піди-ко до його тітки, тої там, під лісом. Кажи, аби за­раз прийшла суди до канцелярії.

– Но, та й що ви будете з цим байстрюком робити? Та ка­ра­йте йго, замикайте йго, таже ми не вільні діти з хати пусти­ти.

– То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітьси, таже тут всілякі буки поприсихали...

І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.

– Дивіть, дивіть. Ні встиду, ні сорому...- загуділи жінки.

– Йде вже його тітка...

В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.

– Ой пані шандар! Ца тітка буде бити. Ца дуже б'є. Я все ви­джу в селі, та й видів якось, що до неї ходить тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене полудила, що мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. То жінки за ніц так си не гнівають, як за то, що до них хто­сь ходить. Я за це доста буча си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б'ють...

Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шеп­тати між собою, підсміхатися.

– Пані шандар! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїть, я знаю, де карабіни закопані, я знаю, де в жидів дзи­гарок стоїть, бо мене ніхто до хати не приймає, то мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів, як підвісив Лесь свого хлопця ногами догори. Але потім таких було шандарів, та доктор рубав, та потім так фа­й­но поховали. Лиш ці тітці мене не дайте, бо вона за того Ба­ска дуже люта. Як до криміналу, то до криміналу, як шибеница, то шибеница, а я мусю давати собі сам раду...