Інше ґроно проникнень і свідчень

Велику роль у побудові яєчні грає підбір овочів. Овочевих смажениць є багато. Це «Ліонська яєчня», «Трабаго», «Гусарська французька яєчня», грузинська яєчня «Длона», яєчня «Великий Брабант», «Ксарія», «Маргетор» тощо. Овочі, будівельні матеріали майбутньої страви, слід готувати на окремій пательні. «Чистова» головна сковорідка має бути лише «будівельним майданчиком». Тільки в цьому випадку корисні енергії яєшні збережуться в структурній рівновазі. І не варто захоплюватися соусами. Ритуали і захоплення є речами несумісними.

Проблема проникнення

«Ай!», — зойкнула приятелька. Якась запізніла жовтнева комаха несподівано атакувала її чарівну ніжку. Через секунду підлу терористичну істоту було розтерто на жовто-зелену смугу. Але істота свого таки встигла. Чорне щербате жало вистромлювалося з ніжки, навколо набрякло червоним. Півгодини знадобилося, щоби витягти з рани отруйне знаряддя. Конструкція жала була вельми досконалою — кожний щербатий виступ міцно вчепився у структури епідерміса. Виймалося воно дрібними частинами. Текла кров. Приятелька верещала. Набряк загрозливо більшав. Тридцять грамів вірменського коньяку було використано на дезактивацію місця ураження. Ще півпляшки — внутрішньо, в якості принагідного антидоту. Тільки після такої переконливої коньячної терапії приятельці покращало. І ми з легким серцем перейшли до легких напоїв.

Саме після цього випадку я замислився над проблемою незліченних гострих штрикал, що сидять у життєвих засідках. І чекають зручної нагоди проникнути в тебе. Вперто чекають. Терпляче.

Цю проблему проникнення ми пізнаємо ще у дитинстві. Колючі рослини, агресивні комахи, лікарі у медпунктах, іржаві цвяхи та арматура на закинутих будовах — все навколишнє тільки те й робить, що намагається пробити тобі ногу, руку, задницю, вибрати око, висмоктати кров, влити під шкіру бридку рідину чи підсадити маленького Чужого в твій довірливий організм. Дехто не витримує цієї шаленої атаки гострих предметів, капітулює й тихо згасає на світанку свого життя.

Дехто рятується заштриками ширки, намагаючись зло проникнення перемогти подібним до нього злом. Й потім теж врізає дуба. Тільки найстійкіші «тверді горішки» доживають до поважного віку і падають під ударами тупіших предметів. Одного мого знайомого, до прикладу, якась алкоголічна приблуда закатрупила звичайною праскою. Зате як він в дитинстві лупив комарів! П'ятьох одним ударом! Хтось забобонний сказав би: це була доля…

Сексуальне спілкування, до речі, також обертається навколо проблеми проникнення. Тут проникнення перетворилося на цілу філософію. Себто, коли проникнення немає, то це — тільки еротика, а коли є — то вже порно. З відповідними наслідками для сповідника означеної філософії.

В тюрмах простий факт проникнення одного чоловіка в іншого відразу й назавжди відокремлює сойм порядних людей від зграї «опущених». Що наводить на ширші й глибші висновки. Серед них той, що всі люди фатально поділяються на проникних й непроникних. І кармічне згіршення починається вже від першого комариного проникнення в людину, а свого апогею воно іноді досягає за допомогою великої механізованої клізми, котру застосовують закордонні збоченці під час малознаних на теренах України коїтально-статевих практик.

Великими спеціалістами з проблеми проникнення були письменники куртуазного вісімнадцятого століття: французький маркіз Донас'єн-Альфонс Франсуа де Сад та англійський есквайр Джон Клеланд. Вони в своїх порнографічних творах дослідили всі можливі аспекти і формати тілесного проникнення однієї людини в іншу. Дехто з песимістів і консерваторів навіть вважає, що достойні порнографи доби рококо в певний спосіб «вичерпали тему». Але навіть побіжний огляд сучасних порносайтів переконує у протилежному.

Два письменники-дисиденти — болгарин Борис Марков та росіянин Олександр Солженіцин у часи «холодної війни» зазнали атаки отруйних штрикал, захованих агентами комуністичних спецслужб у парасольки. Марков помер, Солженіцина врятувало либонь те, що, лікуючись свого часу від раку, він набув імунітету до певного типу органічних отрут. Найчастіше такі «парасольки смерті» кілери застосовували у 70-ті роки минулого століття. Потім мода на цей вид таємної зброї минула. Причиною цього спеціалісти називають неможливість зробити заштрик парасолькою зовсім непомітним. Навіть у щільному вуличному натовпі кілер ризикує бути впійманим «на гарячому».

Література і проблема проникнення завжди поряд. Сучасні літератори соваються марґінесами цієї проблеми, немов коти навколо сметани. Московсько-німецький письменник-постмодерніст Володимир Сорокін присвятив десятки сторінок свого найвідомішого та найрезонанснішого роману «Блакитне сало» проникальній тематиці. Серед героїв цього твору є члени фантастичного «Ордену Російських Землейобів», головний релігійний ритуал якого полягає у проникненні відповідних органів жерців ордену в рідний російський ґрунт. Російські націоналісти образилися на цю алегорію і справа дійшла до суду. Постмодерніст, як повідомляли ЗМІ, суд програв. Символічною основою для скандальної фантазії Сорокіна стала, швидше за все, прадавня язичницька заборона — притаманна всім індоєвропейським рільницьким народам — лягати обличчям до ріллі. В цій позиції давні погани бачили образу Матері Землі, яку небезпідставно ототожнювали з жіночим природним первнем.

Як бачимо, проблема проникнення відкриває несамовитий простір для перформенсів, експериментів та мистецьких актів. Сподіваюся, що і наші краяни також зроблять свої внески у всесвітню справу проникнення. Успіхів та перемог вам, звитяжні лицарі клізм і штрикал!

Дирижаблі, шпіонська зброя… (мала антологія свободи-2)

Товстий тлумачний словник — ніби гербарій. У ньому тепле довірливе слово відривають від мовної тканини, а відтак — від матричних підвалин життя, перетворюють у пласку листячковість і зневоджують до кількох твердих сенсів. Що, наприклад, залишає словник від усіх лабіринтів кохання? «Кохання — специфічний стан межової небайдужости» (дві літери «ж» у сусідніх словах постиснені голосними й зумкотять: набридливі фонетичні комахи). Що знаходимо замість означення смерти? Лише «феномен природної та незворотної перервності людського існування». Від свободи залишається либонь понятійне зніяковіння: «Універсалія культури, котра фіксує можливість дії та поведінки в умовах відсутности зовнішнього цілепокладання».

Вичавки філософування, дзиґотлива цвинтарність мови. Мови як тюрми (покійний педрило Фуко підморгує з потойбіччя).

Варто тікати, виламуючи гасла словників, перегризаючи дроти універсалій. Тікати в особисте словотворення. Туди, де всі означення проростають з абеткового коріння.

…Пам'ять і Уява — двійко неповоротких виконавців — починають кабінетну археологію. Реставруються звуки, образи, уламки книжної та дитячої аварійности. Чи не серед них заховані цибулини перших вражень вольности? Гортаються підшивки старих журналів, відшукуються ключі від старих шаф. З антресолів на голову сипляться порохи, трупики молі, вицвіле начиння сімейних альбомів, томи і сторінки Брокґауза, кулінарні рецепти і порожні банячки з саморобними написами: «Мазь Вишневского», «Синтемицин», «марг-цовка» (відсутність називної літери і безглузде скорочення найсовковішого з антисептиків).

Нарешті, перші знахідки: фотографії цепелінів, кольорові схеми шпіонської зброї. Пам'ять відновлює дитячий захват від дирижаблів та маленьких пристроїв для вбивства: вони чомусь (чому? — питаю я себе вкотре, — чому?) були Свободою. Уява намагається компенсувати втрачене. Образами, цитатами — інструментарієм дорослого мислення.

Надто дорослого мислення.

Безнадійно дорослого мислення…

Дирижаблі

Перша світлина. Виготовлена Норманом Хеллартом і підписана «Повітряний корабель „Граф Цеппелін“ у небі Нью-Йорка». Сепієва, припорошена часом, фотографія 1928 року, зроблена з літака (4 тисячі футів над Лонґ-Айлендом).