Інше ґроно проникнень і свідчень
Шрифт:
Ще пізніше приємна дівчина А. сказала:
«Я розповім про все це сестрі».
«Нащо?» — насторожився я.
«Вона про таке любить слухати».
Я міг би замислитися щодо строкатості людських уподобань, але найприємніша дівчина Н. запропонувала кращий варіант релаксації. Передранкові сни були сині. Й червонуваті праворуч.
Люки жорстокого світу
«Катя живе у жорстокому світі», — чую я крізь дрімоту рекламну настанову вікторини «Нє радісь красівой». Ще мить плюс півмиті — і я уві сні. Мені сниться лялька Барбі, яка тримає в тендітних пластмасових рученятах важкий кругляк каналізаційного люку. Іграшкового такого люку, з витонченою дизайнерською імітацією багнюки, бурої плісняви і залишків зеленої фарби.
Від такого екстремального барбі-арту мене знову виштовхує
Відвернувся. На ліжку стоїть ноутбук. Посеред екрану мерехтить запитання: «Чому каналізаційні люки круглі?» Оу-вау! Я придивляюся до околиць мерехтіння. Інтернет-ресурс censor.net.ua. Тамтешній форум. Тему каналізаційних люків почав «Бегемот» ще у січні минулого року. За рік — майже тридцять тисяч переглядів, три тисячі з фостиком коментарів. Вірші, присвячені каналізаційним люкам і шахтам, філософські роздуми і приколи на ту саму тему. Оди і мадригали. Це вже навіть не «оу-вау», а ціле «о-о-оу ва-а-ау»!
«Ось чим ви насправді цікавитесь, люди!» — починаю розуміти я вологу правду життя. Отже, інтерес до примарного існування «підземних жителів» не врізав дуба разом із казковою чорною куркою. Цей інтерес, навпаки, квітне і розквітає (вибачте за тавтологію). Стомлені безглуздям «середнього світу», його мешканці шукають брами до «верхнього» і «нижнього» світів. Брами «верхнього», кажуть втаємничені, десь далеко-високо. Десь у Тибеті.
Зате з брамами «нижнього» жодних проблем — трошки завзяття та уяви і ми, шановне панство, рушаємо шляхами паралельного світу. Того, котрий за круглою чавунною накривкою банального каналізаційного люку. Цей «нижній світ» не такий теплий і зручний, як наш. Зате й не такий безглуздий. Там не живуть серіальні «каті». І не проводяться телевікторини. «Матриця» там не «форевер». Там тільки щурі і дігери. Себто, найближчий і, можливо, найсмердючіший варіант тої «справжності», якої останні кілька десятиліть декому бракує на стежках «середнього» світу.
Від виборів, серіалів, реприватизацій, «янголів чарлі» і помічних бабок світлан, олен і стефаній до цегляного перехрестя підземних хідників усього вісім метрів. Чотири метри металевої драбини і ще чотири — цементованої рури з написами тридцятирічної давнини. Там, на перехресті, наш гід сідає на роздовбаний ящик, закріплює на стіні шахтарську лампу і каже:
«Ось тут і бачили того велетенського щура. Тут він бомжа догризав».
У моєї подруги — живої довгоногої Барбі — більшають очі. Вона притискається до мене. Заради одного цього притискання я готовий увімкнути додаткові ресурси фантазії і уявити здоровенне щурисько, яке (он за тою залізною діжкою) відгризало волоцюзі кошлату голову. Лилася кров, жахливо ляскав стінами двометровий голий хвіст. Ні, триметровий. Двадцять сантиметрів у діаметрі біля сраки. А навколо пищали менші щурики, очікуючи недогризків… Тут царство Гадеса. І його слуг. Вони вартують того, щоби стати героями нових казок. Принаймні вартують того, щоби ними лякали дівчаток. Видобували адреналін з глибин їхніх досконалих і ніжних тіл. Тіло, виділяючи адреналін, пахне старою порцеляною.
Гід задоволений ефектом від своєї розповіді. Він посміхається і веде нас далі, на нижчі поверхи «нижнього» світу. Показує завалене устя старовинного підземного хідника «часів Потоцьких», освітлює нішу, в якій нібито знайшли кістяк та одяг жінки, зниклої три роки тому, заводить нас до великого круглого приміщення, яке дігери називають «храмом». Стелю тут підтримують грубі кам'яні колони, а посередині височіє щось на кшталт вівтаря. Жертовника. Гід виправдовує всі мої сподівання. Він починає розводити про «сатанистів», «чорні меси» та інші таємні страхіття підземних святилищ. Показує Барбі намальовані крейдою та вуглем перевернуті хрести і пентаграми на стінах «храму». Чесно відробляє п'ятдесят гривень. Молодець.
Повернення стає насолодою. Холодному і сірому зимовому небу «середнього світу» ми з Барбі радієм як найкращому видінню у житті. Барбі підстрибує від захоплення. Нам вже не треба ніякої «справжності». Ми готові дивитися «Нє радісь…» і навіть «Ніндзю з Беверлі-Хілз». Пити розчинну каву, їсти «мівіну» і любити ріднесеньку «матрицю». До чергової депресії, зрозуміло, коли тепла кава «середнього» знову
почне вертатися до горла. Але тоді мене вже не спокусити люком. Краще потратити трохи баксів і таки відвідати Тибет. Завтра подзвоню в агенцію і спитаю «кіко то вартує до Лхаси». Про всяк випадок.Розділ ІІ. Есеїстика 2002—2006 років
На узбіччі всесвітньої змови
Що довшим стає мій список «особливих людей» сьогодення, то менше мені хочеться називати їхні прізвища, імена або псевда. Спроможності розвідок, папарацці та просто цікавих піплів зростають. Безпечніше казати «він», «вона». Принаймні гріха вибовкування чужих секретів таким робом можна уникнути. До пори до часу…
Отже, про «нього».
Він рідко з'являється на моїх обріях. Він — утікач і підпільник. Він твердо переконаний, що навколо нас відбувається таємна змова, він чує зловісні кроки майбутнього глобального володаря, він несе людям правду про близький прихід всесвітнього уряду та його господаря — Звіра. Як і належиться правдивому партизанові, він з'являється проти ночі, стукає у вікно парольним чином і ретельно перевіряє ситуацію поблизу будинку. Я пропоную йому вечерю, ванну й нічліг. Він сприймає це як належне, без подяк і вибачень. Він — на фронті, серед щоденних небезпек і згіршень. Люди доброї волі, як він вважає, зобов'язані допомагати партизанам. В його переліках сущого я належу до «цивільних» людей доброї волі. Наразі.
Після виконання всіх належних ритуалів конспірації, втікач сідає вечеряти у вітальні. З його взуття на мій антикварний паркет стікає брудна вода (а мені чомусь незручно сказати фронтовій людині: зніми свої гавнодави). Його засмальцьована куртка наражає оксамитову накривку крісла на позачергове прання. Моя подружка, налякана його виглядом (чи відлякана його запахом), ховається в найглибшому з крісел найдальшої кімнати. Від втікача линуть хвилі неспокою. Світ навколо нього змінюється і втрачає впевненість. Тепер лінія фронту поміж добром і злом проходить моєю вітальнею. Я цікавлюся фронтовими новинами. Мої запитання також ритуальні. Втікач мовчить. Він вирішує, що варто, а що не варто розповідати лохуватому цивільному симпатикові. Це теж частина ритуалу.
Він випиває перші сто грам. А це вже знак довіри. Я розумію, що розмова таки відбудеться.
Він починає розповідати чергову «главу» своєї історії. Історії того, хто йде проти течії. Вічну історію опозиціонера і дисидента. Ворогів він називає «вони» (можливо, з тих самих міркувань, що викладені на початку цього шкіцу). Я вже знаю, що «вони» в його уяві майже не персоніфіковані. Це просто сила. Незмірно могутня, всюдисуща. За якою стоїть якийсь таємний конклав нотарів і стратегів всесвітньої змови. Можливо, він навіть не вважає «їх» людьми. Можливо, для нього «вони» лише людиноподібні істоти, чий дух і чия плоть давно поглинуті потоками пекельних енергій. Такі собі «іґґви», демони, замасковані під людей, з марень Даніїла Андреєва, «регулятори», що зійшли зі сторінок «Темної вежі» Стівена Кінґа і розчинилися серед друзів і приятелів. До того часу X, коли… Краще про це не думати.
«Вони» незмінно перемагають. Вже три століття «вони» завдають поразки воїнам Світла, змушують їх утікати, ховатися від ока Звіра, змінювати імена та криївки. Воїни Світла відступають на марґінеси, збирають там сили спротиву, але всі їх контрнаступи приречені. «Вони» спираються на гроші, тисячолітню мудрість окультних орденів і технічну могутність правлячих верств планети. «Вони» купують і підкоряють собі уряди і конфесії, правоохоронців і мафіозі, «лідерів думок» і ЗМІ.
Що залишається партизанам Світла? Законспірована мережа однодумців, забуті монастирі, стежки суфіїв, гаражі байкерів, підвальні тусовки крайньо лівих і крайньо правих. А ще — прихильність дівчат-неформалок і рідкісні хвилини чудового колективного «надрозуміння». Хвилини, задимлені драпом, пропахлі збройовим мастилом, бензином, ремінною шкірою і томатними консервами.
Він розповідає вже півгодини, але я не знаходжу в цій розповіді нічого принципово нового. Знову поразки, імена загиблих і втрачених однодумців. Одного знайшли з проламаною головою, другий повісився (або його повісили), третій прийняв клеймо Звіра і перейшов на бік ворога. Далі — розчаровані адепти, ненадійні неофіти, інфіковані подружки, провалені явки, вкрадені гасла і заслані козачки. Я відкорковую другу пляшку. Заспокоюю партизана: так має бути, друже. Світ згіршується і йде до загибелі. Ми не доживемо до очищувальної кризи.