Обитель героїв
Шрифт:
на стегнах, через що атлет трохи скидався на свіжого дрейгура. За спиною Просперо Кольрауна мерехтів середніх розмірів смерч: бліц-дромос не поспішав зачинитися, долаючи опір розбурханого астралу. Все-таки Кольраун – великий майстер: самій вігілі нізащо не вдалося б тримати «стулки» порталу відчиненими за такого збурення сфер.
– Генрієтто! – зрадів бойовий маг. – Як доречно! Скажіть цьому чарівному церберові…
– Що ви тут робите, Просперо?
– Ну ось, і ви мені не раді, – радість змінилася щирим засмученням. – Цікаво, чому мені рідко бувають раді? Чекайте, чекайте…
Анрі слухняно зупинилася: ігнорувати Кольрауна
– З вами, виходить, усе гаразд?
– Зі мною все гаразд, – кивнула вігіла.
– А в мене з тобою перервався зв'язок, – бойовий маг трону присів на вкопаний у землю пеньок, зберігаючи сили. Схоже, він стомився, борючись зі штормом у Найвищих Емпіреях. Інакше Просперо ніколи не перейшов би з Анрі «на ти» в присутності сторонніх. – Я прокинувся, лежу, думаю: що ж мало статися, щоб порушити фасцинативний зв'язок між людьми нашої кваліфікації? Думав-думав, нічого не надумав, відкрив бліц-дромос і пішов тебе рятувати…
– А ви не хочете врятувати мене? – запропонувала Наама Шавазі, спускаючи з лівого плеча бретельку нічної сорочки. Пеньюар, накинутий поверх сорочки, огляду нітрохи не псував, роблячи видовище вдвічі пикантнішим. – Чи нас обох? Гадаю, ми обидві з задоволенням врятуємося у вашому товаристві…
– Я над цим поміркую, – серйозно відповів Просперо. – Хоча, пані, вам буде нелегко вибрати гідного рятівника.
– Чому?
– Внизу, біля озера, із бригадного візитатора висаджується ескадрон кінних пращників. У Месропа – я маю на увазі голову Тихого Трибуналу – засвербів ніс. Анрі, ти ж пам'ятаєш: він підсадив баронові «сударика-комарика» … Я казав Кликуші, що впораюся сам, а він уперся, і хоч ти йому кілка на голові теши:
кіннота, мовляв, вирішує все! Пані цербер, там є один корнет – дуже привабливий хлопчик…
– Лише один корнет? – обурилася Сестра-Могильниця.
– Пробачте, заради Вічного Мандрівця! Звісно, не один. Серед пращників є браві офіцери в достатній кількості… Ходімо, Анрі, я хочу бачити нашого барона.
Випередивши вігілу, Наама підхопила бойового мага під руку, ніби й не вона хвилину тому стіною стояла на його шляху, і потягла вглиб кадавральні. Торс Кольрауна, щойно піднятого з ліжка, лиснів від поту; роздуваючи ніздрі, красуня-некромантка вдихала запах чоловіка, що йшов поруч, нагадуючи вовчицю. Неквапливо йдучи позаду, вігіла щиро співчувала атлетові: з його звичкою берегти кожну крихту тілесної могутності… Потім вона згадала плітки про любовні збочення бойового мага – ніч бесід про дрібниці, а над ранок співрозмовниці в пам'ять підсаджується цілий виводок псевдо-амуралій – і заодно поспівчувала Сестрі-Могильниці. Хоча з її кваліфікацією… Пропаща це справа: дурити голову Номочці…
Від озера долинали звуки сурми, іржання коней і невиразні команди.
Біля веранди знайомого будиночка барон – невиспаний, із синцями під очима – сперечався з головою Тихого Трибуналу. Месроп мав не кращий вигляд: товстун страждав від задишки, сопів під час розмови, але темперамент його, як і раніше, був на висоті.
– Конні, годі брехати! Кажу тобі: ти напевно смикнув себе за мочку лівого вуха!
– Нічого я не смикав!
– А я кажу – смикав!
– Слухай, Кликушо! Я поки ще при здоровому розумі і тверезій пам'яті! І пам'ятаю, за що себе смикаю і коли!
– А чому в мене засвербів ніс?!
– Звідки я знаю? На пиятику, напевно!
– Перед світанком? Конні, ми
ж домовилися: якщо біда, ти смикаєш вухо, у мене свербить ніс, я піднімаю ескадрон і поспішаю на допомогу…Молоденький корнет тупцював віддалік, намагаючись не потрапляти баронові на очі.
Біля сперечальників у траві навколо веранди лазили рачки гросмейстер Ефраїм і профос Терц. Пліч-о-пліч з Ефраїмом трудився лобатий пес Марії Форзац: са-пей винюхував пропажу. Кульгавий пульпідор через лубок не міг взяти участь у плазуванні й дуже страждав, щохвилини запитуючи:
– Ну що? Знайшли?!
Грос заперечно хитав головою, і пошуки продовжувалися.
– Що шукаємо? – діловито запитав Просперо Кольраун.
– Медальйон! Мій медальйон!
Рене Кугут безпомилково вгадав у бойовому магу людину, на чиї запитання варто відповідати. Він зітхнув, нишком витер зрадницьку сльозинку й уточнив:
– Наш медальйон. Він зник…
Нарешті гросмейстер перестав порпатися в траві, махнув профосові – мовляв, припиняй! – і сів просто на землю, схрестивши ноги. Собака влігся біля некроманта, виявляючи невластиву приязнь до чужої людини. Лю навіть лизнув руку старого темно-фіолетовим язиком і замружився, коли грос погладив його по спині.
– Ваше чорнокнижництво! – покликала Анрі. – Я так розумію, під час пологів ви перебували у вашому достойному батькові?
Вігілі не хотілося думати, як сторонні сприймуть її слова.
Грос кивнув і знову погладив собаку.
– Ага, виходить, ви – в батькові, я – в матінці пана Кольрауна… Просперо, не звертайте уваги, це суто між нами!.. Пан Терц – у радникові Беркадорі, барон – у своєму шляхетному предкові, Рене – в герцогові, містрис Форзац – у Хендриці Землич…
Широко розвівши руками, Анрі підбила підсумок:
– Ваше чорнокнижництво, а хто ж тоді був у вас? Я маю на увазі у юному Ефраїмові? Невже ніхто?
Гросмейстер повільно опустив погляд і витріщився на собаку, немов уперше побачив його поруч із собою.
– Овал Небес! – прошепотів Ефраїм Клофелінг, глава Найвищої Ради некромантів Чуриха. – А я все життя гублюся в здогадах: чому я раптом обрав некромантуру…
Пес позіхнув і задрімав, опустивши голову на коліно старому.
SPATIUM XXIII«Сіра» Арія герцога Губерта із трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця
EPILOGUS
– Ваш віслюк, пані, сьогодні вночі знову чіплявся до моєї кобили! З мерзенними, зауважу, домаганнями. Мені скаржився конюх тієї клієнтели, де ми зупинялися.
– Скажіть вашій кобилі, пане, що вона засиділася в дівках. Мій Гіббус, звичайно, дрібний порівняно з цією вороною здоровулею, але наречений хоч куди! Завидний наречений, з гарним родоводом…
– На кого ви натякаєте, пані?
– У якому сенсі?
– У сенсі дрібного, але родовитого нареченого?
– Годі вам, пане! Вам навіть у польоті джмеля ввижаються натяки…