Обитель героїв

Можна вмерти давним-давно.

Це не має значення.

Головне, щоб дитина народилася здоровою.

* * *

– …Пані, ваш прогноз?

– Фортеця в облозі, сум'яття в небесах, чоловік біля ложа породіллі… Приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Точніше сказати не можу.

– Не потрібно точніше. Це просто чудово, пані мантисо!

– Чому?

– Зовсім недавно в нас не було жодного шансу. А тепер – цілих півсотні! Приступимо. Часу дійсно обмаль. Ви допоможете мені?

– Вважатиму за честь, ваше чорнокнижництво. Що треба робити?

– Станьте тут і будьте готові. Ні, краще приляжте. Так, просто на землю. Ваша світлосте, візьміть мою мантію, скачайте і підкладіть сивілі під спину. Потім сядете біля ніг, щоб вона могла впертися…

– Навіщо? Це не я народжую, це Хендрика…

– Любонько, помовчіть. Хендрика заслабка. Будете забезпечувати родові зусилля…

– Що?

– Тужтеся за неї, а я створю передачу м'язових поштовхів на породіллю! Ага, води відійшли… Зарано, скажу я вам… Ну та це на краще, ми поспішаємо…

– Давайте я…

– Даруйте, юначе, але йдеться не про гнилий зуб. Нам з вами краще мовчки виконувати накази гросмейстера. Він знає, що робить.

– Сподіваюся, що знає…

– Ах'нуар рабайард ауксиліум віта дхаммунг! Віталіз у нормі, серцебиття… Розганяю процес… mobilis in mobile… Р'янна корпорис дзетта маддух! Добре, тепер стабілізація при прискоренні…

– Я тримаю екстерн-форму. Робіть розподіл.

– Дякую, любонько, але побережіть сили. Вони вам ще знадобляться. Цервікальний канал розширений… Півтора пальця за ділянку внутрішнього зіва… Мало! Мало! У неї вузький таз… Пішла фаза вигнання…

– Овал Небес!.. Як боляче…

– А ви як думали?! Нічого, доведется самій родити, будете знати заздалегідь…

– Тітонька Есфірь казала, що при пологах кістки таза розходяться…

– Що вона знає, ваша тітонька! Ще Везалій в «De corporis humani fabrica libri septem» довів, що тазові кістки з'єднані нерухомо… Як же не хочеться цесарити…

– А про вашого Везалія писали: «Чудовисько невігластва, невдячності, нахабності… Найзгубніший взірець безчестя…» Ох боляче!..

– Любонько, якщо хочете цитувати – кричіть голосніше. Тужтеся і кричіть! А я передам на Хендрику: все-таки родити їй, не вам…

– Добре, гросмейстере.

– Нам ще поталанило, що у ваших іменах збігається багато звуків: вібрації легко поєднуються… Так, починаємо ініціацію… Овал Небес!

– Стривайте!

– Хендрико! Ти жива?!

– Містрис Форзац, це ви?!

– Я… раніше я не могла… Тільки завдяки вашому підживленню… Я вмираю, так? Климе, я хотіла тобі сказати…

– Гросмейстере, не лізьте далі першого еаша! Ви звільните діббука! Він зірве печатки…

– … і відбудеться неконтрольований мана-викид. Я пам'ятаю, пане профос. До речі, де ви зараз?

– Дивлюся на вас у вікно.

– Викид мани? Накопиченої за чверть століття?! Та тут не нас – весь Майорат ущент…

– Стуліть рота, пане Кугут. Ви заважаєте.

– Що ви пропонуєте, Фернане? Чи мені кликати вас Климентом?

– Кличте, як хочете. Я можу спробувати частково блокувати чарову решітку печатей, зробивши викид вузькоспрямованим.

– І структурованим? Пролом-флейта?! Вихід мани із точки найменшого опору? Геніально, добродію!

– Було б геніально. Якби я раніше хоч раз робив такий фокус…

– Доведеться імпровізувати. Готових рішень немає.

– Панове, скільки мені ще?

– Терпіть, любонько, терпіть. Ви самі відчуєте, коли все закінчиться. Ага, фаза вигнання у розпалі… Прискорюю до максимуму… Прокляття, якби ми були в Чуриху, в моїй лабораторії…

– Ой-йой-ой! Мамочко! А-у-у-у-у-у!..

– Анрі, у вас у роду гомолюпусів не було?

– Що? А, ви жартуєте! Жартуйте, бароне, жартуйте ще, прошу вас! Мені так легше.

– Перепрошую за дурнуватий дотеп, але я дуже злякався за вас…

– Ні, справді, легше…

– Є пенетрація. Хассур інітаре нісус! Орґ'хам морі…

– Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!..

– Це діббук! Діббук на волі! Шоста печать… Прокляття, я не встигаю…

– Боляче!.. Боляче-е-е!..

– Тримайтеся, Анрі!

– Тримайся, Маріє!.. Я зараз…

– Хендрико, почекай!.. Ще рано…

– Я більше не б-буду!.. Не буду я… Не буду…

* * *

Хижак-світанок вчепився в ослаблу ніч, як пташеня грифона – у чорного барана. Відливаючи перламутром, гострий дзьоб рвав здобич; клапті бляклої пітьми летіли навсібіч, текла кров, просочуючись у землю, не встигаючи потемніти й згорнутися в розпадках. Царським пурпуром палало озеро, а грифон шаленів за Тітікурамбою, піднімаючись у небо, безжалісний і ненаситний. Криптомерії шепотілися з білостовбурними соснами, засуджуючи зухвалу розкіш чепурух – золотих модрин. Мох біля підніжжя дерев виблискував краплинами роси. Із гнізд, схожих на гаманці, плаксиво нявкали іволги, наслідуючи весняний хор котів. Іволгам було чого боятися: їхні гнізда марновірні люди часто руйнували, вважаючи, що підлий птах щоранку п'є по три краплі крові у вампірів. Вампіри для цього нібито перед світанком підходили до дерева, щоб

іволги, які рідко спускаються на землю, могли ризикнути й насолодитися.

Нісенітниця, звичайно, але дурень вірить, а птах плаче.

Над іволгами в кущах лунко хихотіли завірюшки, трясучи вохристими чубчиками. Пліткарки й насмішниці, завірюшки уявляли, як до кадавральні ранками похмуро тягнеться процесія сонних вампірів, радуючи пернатих кровопивць – і клювали багряні ягоди дружинника з особливим натяком.

– Не хвилюйтеся передчасно, пані!..

– А я вам ще раз повторюю, добродію: якщо ви з'явилися сюди знести нам другу вежу із трьох, то я вповноважена заявити…

– Дайте вежам спокій, пані!

– …категоричний протест! І це вже ви, будь ласка, дайте нашим вежам спокій…

Вершечки скель над озером, підсвічені, як рожеві пуп'янки, відбивалися у воді хисткими, ледь вловимими тінями. Кусючий вітерець, згадавши, що надворі осінь, а отже скоро почнуться довгі дощі, бігав по схилах наввипередки з шерехом розбуджених кущів. Вриватися в кадавральню він побоювався: дрейгурам на світанкову прохолоду плюнути й розтерти, а змерзлий некромант – людина недобра, може і в склянку посадити. Запечатає, кине в озеро – сиди в склянці, борсайся, поки випадковий рибалка не витягне тебе неводом чи приплив не розіб'є скляну темницю об камінь…

Діловитий полоз шарудів у траві, шукаючи теплішої місцинки.

– Дозвольте мені пройти, пані! Інакше я буду змушений…

– Застосувати силу? До дами? Звісно, чого ще чекати від бойового мага трону! Елефант у посудній крамниці, і той делікатніший…

– Пані, якби я не так поспішав, я б із задоволенням спростував ваше упередження! На жаль…

– А що вже я жалкую, добродію! Ми жодного разу не зустрічалися з вами у приємнішій обстановці…

Анрі спустилася від будиночка доріжкою, посипаною білим піском, орієнтуючись на звук скандалу. Іти їй довелося недовго: біля парадного входу в кадавральню Наама Шавазі, Сестра-Могильниця, сперечалася з могутнім атлетом у самій пов'язці