Одинадцять хвилин
Шрифт:
Одна з дівчат так коментувала цю ситуацію:
— Проституція відрізняється від інших професій. Той, хто починає, заробляє більше; хто вже має досвід, заробляє менше. Завжди вдавай, що ти новенька.
Вона досі не знала, що ж то таке — «виняткові клієнти», про яких було мимохідь згадано в перший вечір, ніхто цієї теми більше не торкався. Незабаром вона навчилася кількох трюків, надзвичайно важливих у її ремеслі, навчилася ніколи не розпитувати партнерів про їхнє особисте життя, усміхатись і розмовляти якомога менше, ніколи не мати побачень поза межами кабаре. А найважливішу пораду вона отримала від однієї філіппінки, яку звали Нія:
— Ти повинна стогнати в момент оргазму. Це робиться для того, щоб клієнт зберігав тобі вірність.
— Але навіщо? Вони платять за те, що вдовольняють себе.
— Ти помиляєшся. Чоловік переконується в тому, що він справжній чоловік не тоді, коли у нього встає
Так минуло півроку: Марія засвоїла всю науку, якої потребувала, — наприклад, вона тепер добре знала, як працює «Копакабана». Це кабаре було одним із найдорожчих на вулиці Берна, його клієнтура складалася переважно з високих службовців, які мали дозвіл прибувати додому пізно, позаяк «вечеряли з клієнтами», але межа цих «вечерь» не повинна була заходити за одинадцяту вечора. Більшість повій мала від вісімнадцяти до двадцяти двох років, і кожна перебувала в цьому закладі приблизно два роки, потім їх замінювали повіями, котрі щойно прибули. Після цього вони йшли до «Неона», потім до «Ксеніума», і мірою того як збільшувався вік жінки, зменшувалася її ціна і скорочувався робочий час. Майже всі закінчували свою кар'єру в «Тропічному екстазі», де приймали жінок віком понад тридцять років. Після того як вони опинялися там, їм залишалося тільки заробляти собі на обід та на комірне з одним або двома студентами на день (за цю програму вони отримували півціни; суму, достатню для того, щоб купити карафу дешевого вина).
Вона лягала в ліжко з багатьма чоловіками. Ніколи не зважала ані на їхній вік, ані на одяг, проте її «так» або «ні» залежало від запаху, який від них ішов. Вона не мала нічого проти сигарети, але терпіти не могла чоловіків, які вживали дешеві парфуми, не милися або мали одіж, заляпану випивкою. «Копакабана» була закладом спокійним, а Швейцарія, мабуть, була найзручнішою країною у світі для праці повій — для цього треба було мати лише дозвіл на проживання та працю, чинні по сьогоднішній день, і з релігійною пунктуальністю виплачувати соціальне страхування; Мілан знай повторював, що не хоче, аби його діти побачили його на сторінках якого-небудь журналу сенсацій, і виявляв себе непоступливішим, ніж поліцай, коли йшлося про перевірку юридичної ситуації дівчат, які в нього працювали.
У кінцевому підсумку, після того як долався бар’єр першої або другої ночі, дівчата починали ставитися до цієї професії, як і всякої іншої, — адже й тут треба було тяжко трудитися, боротися проти конкуренції, докладати всіх зусиль, щоб утриматися на високому рівні якості, вкладатися в розпорядок денний, іноді трохи розслаблюватися, запитувати, як ходить вуличний транспорт, і відпочивати по неділях. Більша частина повій сповідували якусь віру й шанували свої культи, ходили на свої служби Божі, проказували свої молитви й зустрічалися зі своїм Богом.
Що ж до Марії, то вона з усіх сил боролася за те, щоб не втратити душу, на сторінках свого щоденника. На свій подив, вона відкрила, що один із кожних п’ятьох клієнтів приходив сюди не для того, щоб злягтися з жінкою, а щоб трохи поговорити. Вони оплачували тариф, готель, а коли вона починала роздягатися, казали, що в цьому нема потреби. Їм хотілося погомоніти про труднощі своєї роботи, про дружину, яка їх із кимось зраджує, про свою самотність, про те, що їм немає з ким відвести душу (вона добре знала цю ситуацію).
Спочатку їй здалося це дуже дивним. Аж поки одного дня, коли вона їхала до готелю з одним дуже поважним французом, який мав за обов’язок шукати таланти для високих адміністративних посад (він розповів їй про це з таким виглядом, ніби робив найцікавішу справу у світі), вона почула від свого клієнта такі слова:
— Ви знаєте, хто найсамотніша людина у світі? Це службовець, який робить успішну кар’єру, отримує високу платню, користується довірою тих, котрі перебувають вище й нижче за нього, має родину, з якою відбуває свята, дітей, що їм допомагає робити домашні уроки, і до якого одного дня приходить суб’єкт на зразок мене з такою пропозицією: «Ви хочете змінити роботу, щоб заробляти удвічі більше?»
Цей чоловік, який має все, щоб почувати себе шанованим і щасливим, умить перетворюється на найнещасливішого жителя нашої планети. А чому? Тому що йому нема з ким поговорити. Він намагається прийняти мою пропозицію і не може обговорити її з колегами по роботі, бо вони зроблять усе, щоб переконати його залишатися там, де він є. Він не може поговорити зі своєю дружиною, яка протягом багатьох років супроводжувала його по дорозі його переможної кар’єри, добре розуміється
на заходах безпеки, але нічого не хоче знати про ризик. Він не може поговорити ні з ким і стоїть перед великим рішенням у своєму житті. Ви можете собі уявити, як почуває себе цей чоловік?Ні, цей службовець не міг бути найсамотнішою людиною у світі, бо Марія знала людину ще самотнішу, ніж він: це — вона сама. Та навіть знаючи це, вона погодилася зі своїм клієнтом, сподіваючись на щедрі чайові, які й справді отримала. І відтоді, як вона вислухала цей монолог, вона зрозуміла, що їй треба знайти якийсь засіб допомагати своїм клієнтам скинути з пліч величезний тягар, який, мабуть, їх гнітив; це означало б поліпшення якості своїх послуг, а отже, і зайві гроші.
Коли вона зрозуміла, що скинути тягар із душі було набагато важливіше, аніж зняти напругу з тіла, вона знову почала ходити до бібліотеки. Стала просити книжки про проблеми подружнього життя, психологію, політику, й бібліотекарка дуже зраділа — адже дівчина, яку вона так уподобала, перестала думати про секс і тепер зосередилася на багато важливіших речах. Марія стала регулярно читати журнали, приділяючи особливу увагу завжди, коли мала змогу, сторінкам, де йшлося про економіку, позаяк більша частина її клієнтів були службовцями. Вона просила знайти їй книжки із самодопомоги — бо майже всі просили в неї якихось порад. Вона вивчала трактати про людські емоції, адже всі страждали — з тієї або тієї причини. Марія була повією респектабельною, не такою, як інші, й попрацювавши півроку, вона зібрала собі добірну, велику й вірну клієнтуру, внаслідок чого пробудила заздрість і ревнощі, але водночас і захват у своїх колежанок.
Що ж до сексу, то в цьому вона досі нічого особливого не винайшла: розтулити ноги, зажадати від партнера, щоб одягнув презерватив, трохи застогнати, щоб побільшити ймовірність отримання чайових (завдяки філіппінці Нії вона відкрила, що стогін міг принести їй щонайбільше півсотні франків), і прийняти душ після розслаблення, щоб вода трохи відмила і її душу. Ніяких варіацій. Жодних поцілунків — поцілунок для повії був священнішим, аніж будь-що інше. Нія навчила її, що поцілунок вона повинна берегти для свого єдиного у світі коханого, як у казці про Сплячу Красуню; поцілунок, який мав пробудити її зі сну й повернути у світ казки, в якому Швейцарія знову перетворювалася на країну шоколаду, корів та годинників.
Також ніяких оргазмів, ніякої втіхи, ніякого збудження. У своїх намаганнях стати у своєму ремеслі кращою за всіх Марія подивилася кілька порнографічних фільмів, сподіваючись навчитися з них чогось такого, що стало б у пригоді в її роботі. Вона побачила там багато цікавого, але не стала вносити жодних змін у роботу з клієнтами — вони й так були надто забарними, а Мілан завжди був вельми задоволений, коли його дівчата встигали обслужити за один вечір трьох осіб.
Через півроку Марія мала шістдесят тисяч франків на своєму банківському рахунку, стала їсти в найдорожчих ресторанах, купила телевізор (якого ніколи не вмикала, але їй було приємно мати його поруч) і тепер серйозно розглядала можливість переселитися до кращої квартири. Вона вже могла купувати книжки, проте й далі ходила до бібліотеки, яка була тим місточком, що сполучав її з реальним світом, місточком дуже міцним і тривким. Вона любила розмовляти з бібліотекаркою, яка була дуже рада, що Марія нарешті знайшла собі кохання і, мабуть, добру роботу, хоча ніколи її про це не розпитувала, оскільки швейцарці — люди стримані й сором’язливі (очевидна брехня, бо в «Копакабані» та в ліжку вони були розкуті й веселі або закомплексовані, як і всі інші люди на світі).
Рядки зі щоденника Марії, написані одного похмурого недільного полудня:
Усі чоловіки, низькі чи високі, зухвалі чи боязкі, товариські чи замкнені в собі, мають одну спільну характеристику: вони приходять у кабаре зі страхом. Найдосвідченіші серед них ховають свій страх, голосно розмовляючи, скуті не вміють прикидатися й починають пити, сподіваючись, що це відчуття їх покине. Але я не маю сумніву, що, за рідкісними винятками, — а цими винятками є «клієнти виняткові», з якими Мілан мене так і не познайомив, — вони бояться.
Чого вони бояться? Насправді це я повинна була б тремтіти. Це мене вони ведуть невідомо куди, це я істота слабка, це я не маю ніякої зброї. Чоловіки — створіння дуже дивні, і я тут говорю не тільки про тих, які приходять до «Копакабани», а й про всіх, яких досі знала. Вони можуть битися, кричати, погрожувати, але тремтять від страху перед жінкою. Можливо, не перед тією, з якою вони візьмуть шлюб, але завжди існує жінка, що їх лякає і підкоряє їх усім своїм забаганкам. Хай навіть це їхня мати.