Огненний змій

Тепер побачимо, що діялось з нашим Іваном. Тільки що попрощався він з Оксенею і не успів ще пройти й половини дороги, аж відкіль не візмись білий клубок завбільшки з добру голову та так йому під ноги і підкотився. Бідний Іван не втримався на ногах і зо всього розмаху бех на землю! «Що за недобра мати!» — подумав Іван, а коли встав, то нічого й не побачив: де тобі дівся той клубок! Та не вспів пройти й десяти кроків, дивиться назад — за ним іде жінка у білій сорочці, така точнісінько, як він бачив у саду. Іван дуже злякався і, не озираючись, кинувся навтьоки. Не тямив, що з ним діється, тільки чув, що за ним хтось гониться. Добіг до двору і тільки що ускочив у двір, то зобачив, що теє ж привидіння стало біля воріт, бо, мабуть, побоялось собак, котрі голосно завили і мерщій поховались у хлів, і гукнуло до нього:

— Не утечеш ти від моїх рук!

Іван загрюкав у двері і, коли мати відчинила, влетів, мов куля.

— Де ти у бісового батька шляєшся до півночі? — сварила мати.

А тут і батько озвався. Іван почав їх заспокоювати та слово за словом і розказав, що йому тітка Степанида говорила у саду Охріма Прокопенка. Іван з переляку признався, що був там з Оксенею.

Вислухавши се, батько зараз на нього і гукнув:

— А чого ж ти, сучий сину, проти такого великого празника надумав женихаться? Бач — найшов урем’я! Може, справді Біг попустив сій проклятій видюзі зробить тобі яку капость? Даром, що вона доводиться мені сестрою.

— За що ж, тату, вона сердиться на вас?

— За що? А от за що… Вона, звісно, відьма, а відьми завсіди ходять до людей доїти корів. От вона задумала — сьому вже років п’ять буде — і до мене ходити та видоювати молоко. Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчить. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. «Постій же, чортове сім’я, — подумав я, — провчу я тебе, як шкоду робити». От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь — іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: «Не бий мене, голубчику, не буду її довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!..» А я не перестаю та все таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк — так се моя двоюрідна сестра Степанида! «Що се ти здумала, — кричу на неї, —та я тебе зараз вірьовками зз’яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!» Вона заголосила: «Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!» …Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано — що ти у таке урем’я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.

Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

— Щось недобре вона віщує! — сказав, зітхнувши, старий.

А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.

II

Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.

— Ти, Іване, — казав батько свойому сину, — у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів. — Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять. — Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!

Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї.

От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:

— А що, чи не чула ти — де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села — дак чи не чула ти від кого хто у нашому селі вмер?

— Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як — нехай Біг сохранить! — вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!

— А як же вона вмирала?

— Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, да тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай!.. Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться, заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.

— Біг накаже погане сім’я, — сказав, перехрестившись, старий Настенко. — На тім світі вона відвітить за свої діла.

Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все таки верстов з десяток набереться.

Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж — Господи твоя воля! — на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.

— От тепер же я пропав! — подумав він, хрестячись. — Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар.

Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» — крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…

Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» — та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня. Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» — заспівав півень, і де тобі ділась тая рука.

— Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, — проказала, хрестячись, мати.

— Нехай собі спить з Богом, — мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

— Збуди Оксеню, — сказала мати і вийшла до хліва. Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся

до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» — подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей — а вона й не дише.

— Ой, Боже ж мій! — закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

— Що тут таке? — сполохалася вона.

— Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню — вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

— А Боже ж мій! — гірко заплакала вона. — Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

— Здрастуйте! — сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

— Що за диковина? — здивувався парубок. — А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка — та не знаю.