Огненний змій

Люди по ньому не жалували, але жалко їм було його жінки та дітей, що тепер вони ходять під шпиталь. От один чоловік, що був таки заможний, узяв їх до себе, а що не мав своїх дітей, то обіцяв їм і худобу свою, і майно все записати, коли не будуть такими п’яницями, як їхній батько.

— Піду! — сказав шинкарці мертвецьки п’яний Іван. — Подивлюсь, як там хлопці й дівчата скачуть через огонь.

Там і справді біля ставу горів огонь, бо се було на Івана Купала. В таке урем’я хлопці й дівчата цілу ніч не сплять: то в’ють вінки, то накладуть превеличенную купу дров, підпалять і стрибають через огонь, бо так вже ведеться у нас в Україні.

— Здрастуйте! — сказав Іван, прийшовши до огню. — От і я до вас прийшов подивитися, що ви тут робите.

— Здоров був, Іване! — відказали парубки й давай з нього сміятися, що він ніяк на ногах не встоїть.

— От тепер би, — сказав один, — йому сп’яну не диво піти і в ліс за папороттю. Кажуть, що як піти опівночі в ліс і вирвати сю траву, то що забажаєш, те й буде. Грошей можна стільки мати, що за все життя їх не витратиш. От би тобі, Іване, таке щастя! Пив би вже безпробудно!

— А як же ту папороть дістать? — зацікавився Іван.

— Так от. Як вирвеш її, то треба мерщій тікать з лісу і не озираться. І хто б тебе не кликав, і що тобі не буде представлятись, а ти все біжи й не озирайся, а то все пропаде і ти сам пропадеш. А коли винесеш папороть, то вже гроші в тебе ніколи не переведуться.

«Чого мені бояться? — думав Іван. — Хіба нечистої сили, дак я перехрещусь і вона згине, а не то, дак візьму з собою хорошу дубину да так тяпну хоч би й самого чорта — не подивлюсь йому в зуби. Ого! Зі мною тоді не до шутки, коли я прийду за ділом. А він буде у мене віднімати папороть, щоб я не мав грошей! Бач, проклятий бісяка! Сам скільки грошей має, а нам, людям, не хоче уступити й трохи. Ні, не побоюсь я тебе!»

А парубкам сказав:

— Оце спасибі вам, хлопці, що ви мені нараяли, як добути грошей… А що, чи буде вже опівночі?

— Та вже, може, й буде.

— Ну, от і добре. Прощайте, я піду, — і таки пішов.

Зайшов у ліс і шукає навпотемки папороті, вирве яке зілля й піднесе до очей.

— Оце ж вона! — вигукнув Іван, справді, зірвавши папороть. — От тепер же я й гадки не маю! Тепер піду мерщій додому!

Тільки що вимовив се, аж з одного боку як загавкають, завиють собаки, а з другого як занявкають коти, а там по лісу як засвистить! Проте Іван іде й не озирається. Він чує, що недалеко від нього щось кричить, мов сова, йому здається, що за ним хтось гониться. «Ні, не озирнусь, — думає собі Іван. — Хоч ти там що роби. Ич, чортове сім’я! Хоче, щоб я кинув папороть. Ні! Сього не буде — не на того напав!» Аж чує, що ззаду його кличе жінка:

— Іване! Постій! Чому ти мене покидаєш одну?!

Іван хотів було зостановиться, як почув жінчин голос, а далі подумав, що чорт уміє перекидатись у всякого чоловіка, таки не обернувся. Але одразу ж почув голос старшого свого сина:

— Тату! Рятуй мене! Вовки напали на мене!

То він чув, як щось бігло за ним і кричало:

— Постій! Не втечеш!.. Гуджа його!.. Гуджа!.. Ну, чу, чу, чу!

Йому здавалося, що собаки так його за литки й хапають. «Ні, не піддуриш, — думав собі. — Не впущу папороті!» Та ще міцніше стулив руку, у якій держав папороть.

— А що, коли хоч, поткнись сюди! Даром, що ви чорти та дияволи, а ось як опережу оцею дубиною так, що й очі повискакують на лоба! — гукнув Іван та й став махати дубиною.

Щойно він вийшов з лісу, аж де тобі все й поділося, мов нічого й не було.

— От тепер слава Богу! — зітхнув Іван. — Тепер я заживу паном!

Тільки це промовив, аж дивиться — хтось іде йому назустріч. Приходить ближче і бачить, що то якийсь пан у чорному жупані і в чорному капелюсі.

— Здоров був, чоловіче! — сказав Іванові пан, коли вони порівнялись. — Що тобі треба від мене? Говори! Усе, що ти не забажаєш, зараз перед тобою і уродиться.

Іван здогадався, що це за пан перед ним.

— Що мені треба? Грошей дай. Більш мені нічого не треба.

От пан вийняв з кишені невеличку каптурку і дав її Іванові.

— На тобі грошей. Що б ти не захотів, усе можеш купувати, понасипай грішми хоч повні кадовби, а сеї каптурки все таки не випорожниш. Живи, веселись… А там щоб через десять літ і ти мені віддякував за мою добрість.

— Чим же мені тобі дякувати?

— Ти мені нічим більш не віддякуєш, як тільки твоєю душею.

Іван вже добряче витверезів і почав розмірковувати, як би то сатану обдурити. «Добре ж, — думав він. — Ми тебе проведемо. Я скажу, щоб через п’ятнадцять літ, а не через десять одбирав у мене душу. Мабуть, за такий час він і забудеться про се. Де йому споминути усіх, кому він дав гроші. Я осьо не пам’ятаю, що торік було, а то аж через п’ятнадцять літ — го-го! Забуде!»

— Добре, я тобі віддам мою душу. Тільки от об чім я хочу прохати — щоб ти її узяв од мене через п’ятнадцять літ.

Чорт трохи подумав, а далі й каже:

— Ну, для тебе я вже й на се готов. Ми ще з тобою заживем! А я й тепер буду до тебе навідуватись, а ти вже приготуйся, щоб було чим мене пригощати. Іди зараз додому і чекай мене позавтра. Я к тобі неодмінно буду.

На тім вони попрощалися. Іван приплуганився в село, як уже почало світати, і зараз у шинок завернув. Сів на лавці й спитав собі за сім копійок півкварти горілки. Шинкарна, знаючи, що коли наперед у нього не візьмеш грошей, то й пропали, буркнула:

— Давай лишень уперед гроші, тоді і горілки відсиплю.

— Гроші? На тобі от і гроші! — та й вийняв з кишені каптурку і як сипоне на стіл, дак не то щоб шагами або п’ятками, а усе ж то червінцями. — От бачиш, скільки у мене грошей, а ти й півкварти боялась мені одміряти.

Шинкарка як почула, що в Івана завелись гроші, зараз заметушилася та:

— На, Іване, тобі горілочки! Я для тебе настояла турчаком, — приказувала, поставивши пляшку турчаківки, а раніше, бувало, сивухи щонайсквернішої дасть та ще й водою розведе.

Тепер же й макортет із пампушками перед Іваном поставила, щоб мав чим закусити.

— Оце, шинкарко, візьми собі один червінець, а мені за це одміряєш скількись там горілки, бо я завтра дожидаюсь гостей. До мене прийде один пан, котрий мене наділив грішми, дак я хочу йому подякувати.

— Який се такий добрий пан, що тобі грошей дав?

— Е-е… не добрий, а поневолі добрим зробився!

Тут він і розказав усе шинкарці, де то гроші роздобув.

— А тепер я піду, — сказав він. — Треба ще одвідать жінку і дітей. Тепер то вони будуть раді! Не будуть знать, як і дякувать своєму батькові. Візьму їх до себе, будем жить укупі.