Огненний змій

Отетеріла Маруся; але налякалась вона на хвилину. Зараз же заспокоївшись, вона побігла до комори подивитися, чи не пропали з скринею й її червінці. Ні, вони були всі цілі й горіли чудовим блиском в червоній шовковій хустці. Перекидаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних знаків, ні слів, вона була рада й задоволена, ніби діставши вірну запоруку майбутнього добробуту. Але коли вернулись свої з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялась його погляду, як суду божого, і не було способу уникнути його.

Старий увійшов до хати, помолився до образів і глянув на сторопілу онучку. Глянув, похитав головою й ударив об поли руками. Нічого не сказав він ні онучці, ні матері, не сів за стіл, а пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його обідати, він відповідав одне: «не хочу» і пролежав ниць на траві до самого вечора.

Смутно було ввесь день у Чайчиному домі; але ще смутніше вночі, коли він ходив при місяці по темному саду, читаючи вголос якісь молитви. Далеко чути було вранці його голос; хто йшов вулицею й греблею, по той бік ставу, несвідомо брався за шапку, хрестився й задумливий приходив додому: недарма старий віщун творить молитви!.. І щоночі, як тільки вставав місяць на небі, з темного садка нісся джуркотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що не тільки не чути було ніде вечірньої пісні на вулиці, але ні одна комаха не цвірчала в траві, ні одна рибка не плескотіла в ставку. Віщому голосу покірна була й сама природа.

Нарешті на п’ятий день після Спаса настав смуток в усьому Воронежі. Старий Чайка зліг у постіль і звелів покликати священика. Над ним ридали дві жінки — Маруся й її мати; але він не чув їх ридання. Спокійно дивився вір, на стелю, і на обличчі його не видно було ніяких ознак страждання. Всі казали, що Чайка не вмре.

Прийшов священик. Чайка висповідався й запричастився. Вислухавши останню молитву, він простився з священиком, всіми своїми рідними й знайомими; просив усіх вийти з світлиці й залишити його одного з Марусею. Довго стояли люди під дверима; чути було тихий голос старого Чайки, але що він казав, розібрати не можна було. Нарешті почули, що він сказав: «можна ввійти», але, ввійшовши до хати, побачили, що він уже мертвий. В головах у нього стояла Маруся, бліда як віск, притиснувши руки до грудей. Нерухома, дивилась вона на спокійне лице померлого; ні сльозинки в очах; ні найменшого почуття жалю на обличчі; вона була холодна, як ангол смерти. І тільки коли з усіх боків почувся стогін і ридання, вона отямилась, стала плакати і, впавши на коліна, цілувати нерухомі руки свого діда.

Глянуло сонце з-за хмари, й слідом за цим загув жалібний дзвін дзвонів Троїцької церкви й повторився в Миколая і в Покрови. Урочиста й пам’ятна була ця хвилина для воронізців, хвилина, коли відійшла в інше життя душа віщого чоловіка.

У новій світлиці, оберненій вікнами до вишневого саду, лежить Іван.

Уже три дні він не встає з своєї постелі й майже нічого не їсть. Запали ясні очі, зблідли рум’яні уста. Що ж звалило міцного парубка? Яка хвороба, яка неміч зв’ялила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги один тільки залітний вітрець, що виносить у вікно його тяжке зідхання, та ясний місяць у піднебессі, що в звичайну пору заглядав до нього в хату. З кожним днем усе оточення мутнішає в очах Іванових. Мичання волів, людський гомін, темний наспів пісні, що доноситься звідкись з города, цвірінькання пташок у садку-все відбивається в його вухах якось чудно, немов він уже на тому світі й чує ці голоси крізь землю. Порою приходив до нього сумний батько й безпорадна мати оплакувати його живого, але він і їх не бачить і не чує. Журно, нудно на серці! Слабішає тіло, мутиться пам’ять; а душа тепла в немощних грудях, і просить життя, і шкода покинути їй своє напівзруйноване житло.

Темна ніч, поки не зійшов місяць. Небо іскриться зірками, але не освітлює густого садка. Поміж дерев шелестить вітрець і навіває свіжість на знеможене тіло хворого. Але раптом почувся інший якийсь шелест, виразніший від шепоту листя, і за хвилину чиєсь лице зазирнуло в вікно привітливіше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому світліше за зірки. Іван мовчки простягнув до вікна слабку свою руку.

— Що, тобі краще, Йване? — спитала Маруся, взявши його за руку.

— Завтра мені буде краще, — відповідав ледве чутним голосом Іван. — Завтра прийди до мене в цю пору, й тобі не треба буде питати, чи краще мені.

— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Я кохаю тебе, як свою душу, і чого б не дала, щоб ти був живий!

— Ти кохаєш мене, — казав Іван, — але себе кохаєш ще більше. А я десять разів віддав би свою душу за твоє щастя!

— Боже мій, боже мій! — сказала Маруся, обливаючи сльозами його руку. — Що мені робити? Що мені вирішити?

— Ти вже вирішила: йди в манастир. Тільки там не врятуєш своєї душі. Стоючи на моїй могилі, ти будеш просити бога, сама не знаючи про що, а того й не подумаєш, що я через тебе лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень ні вночі; не вдержить мене тяжкий склеп і тісна домовина; я прийду до тебе з того світу, не відмолишся ти від мене ніякими молитвами!.. Маруся, не вбивай мене, дай мені пожити на світі!..

— О боже мій, боже мій! Що маю робити? — ридаючи казала Маруся, і тяжка нерішучість і хвилювання тягнули її то на цей, то на той бік.

Страшно відзивався в її пам’яті голос віщого діда, але те більше брав на серце стогін приятеля, що вмирав. Стоючи на краю могили, простягав він до неї руки, просив життя; і хіба їй вбити це серце, повне кохання, повне полум’я страсти, якої не загасила й смертна хвороба?

— Марусю! — казав він — загубивши мене, ти не врятуєш свого життя. Не губи ж мене! Дай мені жити… Що буде, то буде… Бог милостивий!..

Маруся не додержала своєї душевної обітниці; кохання перемогло її.

— Хай так і буде! — сказала вона, хутко підвівши голову. — Що буде, то буде… я твоя навіки!

Несподіваний промінь життя попав у безрадісне серце парубка; вся сила, яка тільки залишилась ще в його тілі, забралась у груди, і він хутко підвівся на ліжку й обхопив Марусину шию, немов боявся, щоб радісна вістунка щастя не відлетіла від. нього, як сон. Довгий був поцілунок їхній, такий довгий, що Іван не міг дихати й упав на подушку знесилений.

І з того часу з кожним днем Іван почував у собі нові сили й оживав на радість батькові й матері, на радість рідним і всій двірні; але ніхто не знав, яка знахурка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кінці Воронежа стало весело; по-старому полилися пісні, пішли вечорниці звичайною чергою, гуділи музики, й не одна пара підків відскочила на танцях.

А за тиждень після Пречистої знялась метушня в усьому Воронежі; всі бігли дивитись на весілля Йвана й Марусі. Весілля було на диво всьому світові, з усіма вигадками й забобонами, так мудро вигаданими старосвітськими людьми. І досі ще розповідають воронізці, як бояри й старости — всі верхи на конях, в дорогих старосвітських жупанах, все одно як за старих часів козацьке війско — проводили молодого на тестів двір; як зустріла його на подвір’ї теща — в виверненому кожусі, верхи на коцюбі із срібним келихом в руці; як молодий відмовлявся пити й вилив келих на гриву свого коня; який приготували віз для весільного поїзду до вінця — запряжений у шестеро волів, прибраний у стрічки та в квіти; яка пиятика й гульня були на весіллі і як цілий тиждень після того їздила весільна процесія по хатах старостів і родичів.

І ось живе Іван з Марусею. Ні в чому в них нема недостатку: як у полі, так і в хаті, все йде гаразд. Рідні їх люблять, і сусіди поважають. Через рік дав їм бог сина. Чого б, здається, ще бракувало їхньому щастю? Та ні!.. Мабуть, недарма Маруся хотіла йти в манастир! Мабуть, недарма старий Чайка щось віщував їй перед смертю! Смутно бувало порою на серці в Івана. З деякого часу він побачив, що в них у дворі щось не так… Раз увечорі з темного завулка знявся вітер і разом з ним повіяв чудний, нечуваний досі дзвін. Всім стало сумно; а Маруся була ніби не своя; вона не знала, за що взятися; руки їй тремтіли. Вона то блідла, то рожевіла; і дико поводила навколо стурбованими очима, і разом з тим якась страшна посмішка перебігла по устах її. Бачив це Іван, хитав головою, і тяжке передчуття западало йому в душу.

До цього додалось друге, нечуване в усьому світі диво. З місяць тому Маруся стала кращати так, що зовсім змінилась. Але не захоплення, а страх почув Іван, коли помітив у неї таку зміну. Навіщо йому краща врода? РІого Маруся й так була свіжа й рум’яна, як квітка; і так в усьому Воронежі не було красою рівної їй жінки. А тепер у нього не стає духу дивитися на це дивовижне обличчя, прекрасне, але прекрасне, що переходить міру захоплення й завдає жаху; а надзвичайно прудкі очі, здається, світяться промінням і затоплюються в серце. Смутно й тяжко було Йванові, і не знав він, чим допомогти собі. Задумалась і вся сім’я, передчуваючи в цьому чуді щось недобре. Але Маруся нічого цього не помічала: коли в неї змінилося обличчя, вона начеб утратила розум: вона була дивна в усіх своїх розмовах і рухах. Іноді її очі затоплялись в один бік, немов бачили щось надзвичайне; іноді виривались з уст її незрозумілі слова. Але коли в неї питали, що це значить, вона не розуміла, про що її питають, і часто на запитання відповідала гірким плачем і диким сміхом… А краса її все збільшувалась; в поглядах завжди показувалась якась надзвичайна сміливість: лице ніби пояснішало, цілком змінилося й було в ньому щось нелюдське. Ніхто з старих знайомих не ходив до неї; невідомий доти страх обіймав усе тіло, коли хто бачив цю надприродну красу, і душа в’янула, ніби почувши близько присутність нетутешньої сили, готової знищити… Але Маруся не помітила й того, що всі її залишили.